Розділ 17

Максим

Для Максима ці п’ять років стали часом колосального злету. Його IT-імперія вийшла на міжнародний рівень, прибутки зросли в десятки разів, а ім’я Воронцова наводило трепет на конкурентів. Він став ще більш закритим, контрольованим і холодним. Жодна жінка не затримувалася поруч із ним довше, ніж на кілька побачень.

Але пізно ввечері, коли кабінет порожнів, а за вікном мерехтіло нічне місто, Максим підходив до свого масивного сейфа.

Він набирав код, дістав оксамитову коробочку й витягав звідти тоншу срібну підвіску.

Він крутив метал у пальцях, згадуючи прохолоду її шкіри, її перелякані, а потім закохані очі на світанку, і той факт, що вона свідомо втекла від нього. Це була єдина поразка в його житті, єдиний неоплачений борг. Він дав їй свободу, бо вона так вирішила, але пам’ять про неї так і не згасла.

Величний заміський будинок батьків Максима пахнув розкішшю та строгими традиціями. Батько, Олександр Володимирович, сидів на чолі столу, а мати, Олена Романівна, розливала чай із порцелянового сервізу.

—     Максиме, це вже стає непристойним, — почала мати, поставивши чашку перед сином і суворо глянувши на нього. — Тобі вже за тридцять. Твоя компанія на піку, але що далі? Кому ти залишиш цю імперію?

—     У мене достатньо професійних топменеджерів, мамо, — байдужо відповів Максим, гортаючи робочі звіти в телефоні.

—     Не плутай бізнес із сім’єю! — втрутився батько, приклавши долоню до столу. — Нам потрібні спадкоємці, Воронцови мають продовжувати рід. Донька нашого партнера, Софія, щойно повернулася з Швейцарії. Вона освічена, з прекрасної родини. Ми запросили їх на вечерю наступного тижня.

Максим повільно відклав телефон і подивився на батьків своїм фірмовим, крижаним поглядом.

—     Я вже казав вам один раз і більше повторювати не стану: я не одружуся заради ваших бізнес-союзів чи статусу.

—     Ти живишся ілюзіями! — вигукнула мати. — Ти роками сидиш один, як бірюк! У тебе немає нікого! Чого ти чекаєш?

Максим підвівся з-за столу, застібаючи ґудзик піджака. У його уяві на мить спалахнув силует дівчини з променистими очима, яка залишила його п’ять років тому.

—     Я чекаю на те, що моє особисте життя залишиться моєю справою. Вечері не буде.

Він розвернувся й вийшов із будинку, залишивши батьків у розгубленості й гніві