Розділ 16

Лондон подарував Анні те, чого вона прагнула найбільше, — безпеку та автономію. Вона винайняла простору, світлу квартиру в затишному районі недалеко від нового офісу. Перші місяці вагітності були виснажливими: керування будівництвом філіалу, нескінченні звіти й прогресуючий токсикоз. Але справжнім шоком для неї стало перше ультразвукове дослідження в британській клініці, коли лікар посміхнувся й вивів на екран два маленьких серцебиття.

Близнюки.

Пологи були важкими, але коли на світанку їй на груди поклали двох хлопчиків — Данила та Матвія, — Анна розплакалася від щастя. Хлопчики росли дивовижно швидко. І що старшими вони ставали, то виразнішими ставали риси Максима: той самий темний відтінок волосся, той самий упертий розріз губ і глибокий, неймовірно розумний погляд темних очей. Анна віддавала їм усю свою любов, поєднуючи виховання з успішним керуванням компанією.

    Розмова з мамою (Відеодзвінок)

Анна сиділа на дивані, заколисуючи трирічного Матвія, поки Данило поруч завзято складав високу вежу з конструктора. На екрані планшета з’явилося обличчя матері.

—     Аннечко, донечко, ти знову виглядаєш втомленою, — бідкалася мати, уважно вдивляючись у доньку через екран. — Ну як ти там одна з двома? Серце болить за вас. Може, мені все ж прилетіти на пару місяців?

—     Мамо, усе гаразд, правда, — м’яко усміхнулася Анна, поправляючи ковдру синові. — У мене є чудова няня, на роботі все під контролем. Хлопчики ростуть здоровими — це головне.

Мати зітхнула, і в її голосі з’явилися знайомі докірливі нотки:

—     Аню... вони вже так виросли. А про батька ти так нічого й не кажеш. Вони ж як дві краплі води схожі на одного й того самого чоловіка. Ти впевнена, що він не має права знати? Це ж якась дикість — ростити близнюків самій у чужій країні!

Анна на секунду стиснула губи, відчувши знайомий укол тривоги.

— Мамо, ми це обговорювали. Батько цих дітей — людина з зовсім іншого світу. Всі ці п’ять років ми чудово справляємося самі. Я не хочу, щоб хтось втручався в наше життя й відбирав у мене синів. Обіцяй, що ця тема закрита.

 Розмова з Олею 

Оля прилетіла до Анни на вихідні. Вони сиділи на терасі з келихами вина, поки хлопчики спали у своїй кімнаті. Оля гортала журнал із новинами бізнесу, який привезла з дому, і раптом її погляд зачепився за знайоме обличчя.

—     Боже, Аню... — Оля тихо ахнула, піднімаючи журнал із фотографією Максима Воронцова. — Я щоразу, коли дивлюся на твоїх хлопців, а потім на нього в новинах, у мене волосся дибом стає. Данило сьогодні вранці зсунув брови абсолютно так само, як він на цій обкладинці! Ти уявляєш, що буде, якщо Воронцов колись дізнається?

Анна зробила повільний ковток вина й подивилася на вечірнє лондонське небо.

—     Він не дізнається, Олю. Для нього я була дівчиною на одну ніч, яка зникла вранці. Для мене він — просто минуле.

—     Аню, він не просто багатій, він — акула, — наполягала Оля, нахиляючись ближче. — Ти ж знаєш, чутки ходять, що він після твоєї втечі став ще жорсткішим. Його служба безпеки тоді весь клуб перерила! Якщо він дізнається, що ти приховувала від нього двох його синів п’ять років... він же землю переверне, але забере їх або змусить тебе стати його дружиною!

—     Саме тому, Олю, — суворо мовила Анна, глянувши подрузі в очі, — про це знаєш тільки ти. I це залишиться між нами назавжди.