Розділ 13

Анна

​Лондон зустрів Анну вогким туманом та дрібним дощем. Проте для неї цей холодний, чужий мегаполіс став справжнім порятунком. 

​Перший тиждень пройшов у суцільному робочому божевіллі. Анна навмисно завантажувала себе переговорами по 12–14 годин на добу, розбирала юридичні тонкощі договору й контролювала підготовку до відкриття нового філіалу. Вона робила все, аби ввечері, повертаючись до готельного номера, одразу падати від утоми й не залишати мозку жодного шансу на спогади.

​Але спогади все одно пробивалися.

​Щоразу, коли вона торкалася своєї шиї, пальці знаходили лише порожнечу. Вона загубила свою улюблену срібну підвіску — єдину річ, яка була з нею в той фатальний ранок. І від думки, де саме залишилася ця прикраса, щоки палали соромом.

​На другому тижні організм почав чинити опір такому ритму. На важливій зустрічі з британськими партнерами, коли офіціант поставив перед нею чашку свіжозвареної арабської кави, Анну накрила така різка, нудотна хвиля, що вона змушена була перепросити й буквально вибігти з зали.

​«Це просто виснаження. Переліт, стрес, зміна харчування», — переконувала вона себе, спершись на холодну раковину в туалетній кімнаті.

​Проте до кінця третього тижня заперечувати очевидне стало неможливо. Запаморочення, чутливість до запахів і затримка, яку вже не можна було списати на акліматизацію.

​Того вечора, Анна зайшла до лондонської аптеки й купила кілька тестів. У номері готелю, сидячи на краєчку ванни, вона дивлячись на тліючий смужками пластик, відчувала, як світ довкола зупиняється.

​Дві чіткі, яскраві смужки. На кожному з трьох тестів.

​Анна затулила рот тремтячими долонями, аби не закричати. Вона вагітна. Від чоловіка, чиє ім'я вона навіть не встигла запитати. І за кілька днів їй потрібно повертатися додому, аби закрити документи й остаточно перевестися до Англії.