10.1

У вбиральні я не поспішаю одягати пальто. У відображенні дзеркала ловлю погляд Стельмаха, коли Лев думає, що я не помічаю, як він на мене вирячився.

Ковтаю усмішку, а всередині мене все перевертається. Я хотіла справити на чоловіка враження. Справила, але тепер не знаю, що з усім цим робити. Не думала, що все зайде так далеко.

Лев поспішає вперед, щоб відчинити переді мною вхідні двері до ресторану. Опинившись на вулиці, шукаю очима машину Стельмаха, запізно згадую, що після ДТП її неможливо було відновити. Але коли Лев сказав, що приїхав за кермом, значить, уже купив іншу.

Як я й припускала, Стельмах веде мене до своєї нової машини. Тепер це кросовер "Таурег" чорного кольору. Виглядає вражаюче, а всередині ще шикарніше, салон весь зі шкіри. Цікаво, скільки жінок тут уже встигло побувати, чи я перша? Ревнощі гострою стрілою потрапляють у саме серце.

На моє запитання: чи хтось є у Стельмаха, чоловік не відповів. Адже міг сказати, що нікого нема. Або ж є. Але він спеціально промовчав. Навіщо? Має намір мучити мою душу? Можливо. Тільки ми чужі один одному, і це сталося набагато раніше, ніж повернувся наш спільний знайомий Матвій.

– Прошу, – відчинивши дверцята з пасажирського боку, Лев подає мені руку, щоб зручніше було забратися в салон. Яка галантність однак.

Чекаю, поки Стельмах влаштується за кермом і говорю, куди їхати. В принципі можна було й не казати, адресу нашої міської квартири Лев точно не забув, хоч і стукнувся головою у тій злощасній ДТП.

Усю дорогу я мовчу. Поглядом втикаюсь у вікно, за плечі обіймаю себе обома руками. У салоні "Таурега" тепло, а в мене мурашки по шкірі. Морально важко зараз знаходитись у замкнутому просторі наодинці зі Стельмахом.

Машина гальмує навпроти під'їзду дев'ятиповерхівки та я відстібаю ремінь безпеки. Не знаю, чого хочу досягти, напевно, просто не можу попрощатися отак холодно.

– Може, на каву зайдеш? Обговоримо наше розлучення, – пропоную я, а Лев хитає головою.

– Якось іншим разом, – його відповідь як удар з розмаху. Боляче, але виду не показую.

З гордо піднятою головою виходжу з кросовера. Обертаюся наостанок:

– Бувай, – повільно йду геть від “Таурега”.

Ноги підкошуються, але я змушую себе йти вперед і більше не озиратися. Не хочу ще раз побачити крижаний холод в очах Стельмаха. Боюся цього не витримати.

Заходжу до під'їзду, підіймаюся ліфтом на четвертий поверх. Зазвичай я ходжу сходами, але зараз для мене це майже нереально – на ногах, що підкошуються, як би взагалі не впасти.

Квартира зустрічає тишею. Увімкнувши в коридорі світло, кидаю ключі з дармовисом на тумбочку. Знімаю пальто, вішаю до шафи.

Даю волю емоціям, відпихнувши ногою кімнатні капці. Було б щось під рукою, наприклад, кухоль, – точно розбила з усією злістю.

Тільки встигаю зняти чоботи, як чується стукіт у двері. Два рази. Глухо. Так тільки Стельмах стукає.

Відчуваючи сплеск адреналіну, йду відчиняти двері. Невже передумав?

Один оберт замку, відчиняю двері, і запах стельмахівського одеколону потрапляє мені прямо в ніздрі.

– Забув щось? – Запитую з усмішкою, а він хапає мене за грудки, штовхає в середину квартиру.

Опиняюсь притиснутою спиною до стіни. Лев нависає наді мною як скеля, розставивши руки з боків від мого обличчя.

– Леве, що відбувається? – плутано вимовляю. – Ти щось забув?

А Стельмах не збирається відповідати. Замість слів впивається в мої губи своїми губами, долає невеликий опір у вигляді стиснутої щелепи та поглиблює поцілунок.

18.12.2023

Від автора. Друзі, на цьому історія Лева та Асі закінчена. Так буває у сімейних пар, коли вони довго перебувають на межі розлучення, але ніяк не наважуються розійтися остаточно. Хто правий, а хто винен – це розбиратимемося в продовженні, яке вже з'явилося на сайті.

Усіх охочих запрошую у новинку.

Як перейти на новинку:

1) Вбити у пошуку назву “Забрати свою сім'ю”.

2) Знайти книгу на моїй сторінці.