8.1

Стиснувши щелепи настільки, що на вилицях грають жовна, Лев все-таки вирішує промовчати та піти геть. І коли за чоловіком зачиняються двері, я б'ю долонею на розмах по матрацу. Тільки не відпускає. Біль неосяжних розмірів огортає з головою.

До біса все… Нехай іде. Насильно коханою не бути, та й чи треба? Питання риторичне.

Цієї ночі, як і попередньої, я засинаю насилу і вже серйозно подумую сходити в аптеку, щоб купити якісь заспокійливі пігулки. Сумніваюсь, що дуже допоможуть, але спробувати варто.

Прокинувшись вранці вже ніби за звичкою з хворою головою, поспішаю прийняти гігієнічні процедури, змінити піжаму на лосини з футболкою та вийти зі спальні. Вчора Лев казав, що їде на реабілітацію, але я була така зла на нього, що навіть не запитала: о котрій годині в нього поїзд.

У гостьовій спальні Стельмаха немає. Дивлюся на ідеально заправлене ліжко без єдиної складочки на покривалі та ледве стримую сльози, що рвуться назовні. Невже поїхав не попрощавшись?

Так, ми вчора не порозумілися, не змогли достукатися один до одного, але ж все-таки. Хіба можна одним махом перекреслити всі роки, що прожили разом?

Почувши дитячий сміх, що долинає з першого поверху, озираюсь. Мить минає, і ноги самі ведуть мене до сходів. Серце бухкає у грудях. Крихітна надія народжується всередині й не дарма. Опинившись у кухні, я застаю Стельмаха разом із дочкою, вони готують чай та гарячі бутерброди.

– Мамочка прокинулася! – Помітивши мене першою, дочка привітно махає рукою. – Доброго ранку, моя люба. Сідай сюди. Ми з татом сніданок приготували, зараз питимемо чай.

– Доброго ранку, – ні чорта не розуміючи, що відбувається, але відчуваючи щось на кшталт радості, йду до столу. Сідаю на стілець і постійно поглядаю на Стельмаха.

Виглядає Лев бадьорим. Так одразу й не скажеш, що кілька тижнів тому ця людина побувала у ДТП. Здоровий, як бик, на перший погляд.

– Це тобі. Це татові. А це мені, – Соня розставляє на столі тарілки з бутербродами, а я сиджу на колишньому місці, як зачарована.

Дива якісь, їй-богу. Може, і Лев нікуди не їде, та й взагалі, мені все наснилося? Нерозумно сподіватися на реалістичний сон, але насправді мені дуже хочеться повернути час назад і все змінити. У будь-якому конфлікті винні обидві сторони: хтось більшою мірою, а хтось меншою. Але винні!

Я звинуватила Стельмаха у тому, що він мене не любив. Висунула претензії, що він жодного разу не зізнався у своїх почуттях, а сама? Хіба я кохала чоловіка? Хіба хоч раз заїкалася про любов до нього?

Гірке зітхання з осадом засмучення рветься назовні. Все так, Асю. Ви один одному нічого не сказали, а чому? Може, того кохання ніколи й не було? Адже коли люди люблять один одного, то приховувати почуття у них не виходить.

– Доброго ранку, виспалася? – Запитує Лев, сідаючи на вільний стілець, що навпроти мене.

– Ні, – хитаю головою. – А ти?

– Та якось теж не вийшло, – дивиться на циферблат свого наручного годинника, – у мене поїзд через дві години. Чи не хочете з Сонею провести мене на вокзал?

– Ем-м… – сумніваюся, а донька вже просить мене, щоб поїхали. Не можу відмовити Соні: – Ну добре. Поїдемо.

От і все. Інцидент вичерпано. Стельмах просто збігає, прикриваючись реабілітацією. Дуже по-чоловічому, так.

***

За півтори години, коли ми з донькою стоїмо на пероні залізничного вокзалу, проводжаючи Стельмаха, я ледве стримую свої емоції.

Прожити з чоловіком стільки років і зрештою не зрозуміти один одного – це тільки у нас так могло вийти. Адже заміж треба виходити з кохання, а я вийшла за розрахунком і прорахувалася. Тепер я на власному досвіді знаю: як це жити у шлюбі, де подружжя одне одного не любить.

Коли в сім'ї є кохання, то будь-яке горе та невдачі проживають разом, тримаючись міцно за руки. А в нас… Чуже життя, як сказав Стельмах. Кожен сам за себе, як виявилось.

Від злості мені хочеться шепнути Леву на вухо, щоб більше не повертався, що мої очі не можуть його бачити. Але натомість, я кажу Стельмаху, що ми з Сонею переїдемо жити в нашу двокімнатну квартиру, щоб було ближче до школи та моєї роботи. Не пояснюю, чому ухвалила таке рішення, але Лев і не чекає від мене на це.

Відтепер ми чужі один одному передчасно. Напевно, це кінець...