5.2

Наступного дня, як ми й домовлялися з Левом, я відвожу Соню до школи та “чергую” під класом, поки у дочки йдуть уроки. Лев обіцяв мені у всьому розібратися, не вірити чоловікові – приводів немає, Лев точно знає, що робити.

Дочекавшись, коли у доньки закінчиться останній урок, пропоную малечі разом сходити по магазинах, влаштувати шопінг. Скоро похолодає, не завадить заздалегідь купити теплу курточку та щось з одягу.

У торговому центрі Соня вмовляє мене сходити до 3-D кінотеатру. Не відмовляюся. Люблю проводити час разом з малою, на жаль, через напружений графік роботи це не завжди виходить. Тому сьогодні, коли в мене офіційно вихідний день, відриваємось із донькою на повну котушку.

Повернувшись додому увечері, засмучено розумію, що чоловіка немає вдома. Поки Соня розбирає у вітальні наші пакунки, дзвоню Стельмаху на мобільний, а він не піднімає слухавку.

Відчуття тривоги крижаними щупальцями заповзає під шкіру, адже саме сьогодні Лев планував зустрітися зі своїм колишнім другом і поговорити про все.

Ігноруючи почуття наростальної паніки, намагаюся відволіктися, приєднавшись до Соні. Разом дістаємо з пакетів одяг, який купили на розпродажі. А потім йду до кухні готувати вечерю.

Під моїм суворим керівництвом Соня сидить на кухні за обіднім столом, робить домашні уроки. Іноді я допомагаю їй виконати завдання.

Час наближається до восьмої години. Мобільний Стельмаха перебуває в зоні дії мережі, але чоловік, як і раніше, не відповідає на мої дзвінки. Не знаючи, що думати, я готова змучити себе найгіршими думками. Після ДТП, коли Стельмах опинився на операційному столі, у мене весь світ перевернувся.. Я так злякалася його втратити назавжди, що тепер мене тригерить не по-дитячому.

Не дочекавшись Лева, вечеряємо із Сонею удвох. П'ємо чай з печивом і дивимось мультик на ноутбуці.

Незабаром Соні час лягати спати. Влаштувавшись у теплому ліжечку, маля просить посидіти поруч з нею і почитати їй казки перед сном.

Читаю вголос, Соня повільно засинає, а в мене думки вихором кружляють у голові. Я вже готова дзвонити всім знайомим, свекрусі, та будь-кому, аби дізнатися: чи не бачили вони Стельмаха.

Дочекавшись, коли Соня міцно засне, відкладаю книгу убік. Поправляю ковдру, що сповзла з плеча дочки, і виходжу і дитячої спальні, погасивши нічник.

У руках затиснутий мобільний. Дивлюсь на фотку Стельмаха, яку встановила на його номер, і злюся від невідомості. Чудовол. Тепер мобільний чоловіка недоступний. Невже зустріч із Матвієм пішла якось не так і в мене справді є привід бити на сполох?

Тільки встигаю про все подумати, як за вікном чується мотор машини.

Сходами збігаю з максимальною швидкістю, на яку тільки здатна. На першому поверсі виглядаю у вікно і бачу за воротами фари авто, що світяться. Схоже, Лев повернувся додому на таксі.

Ох, і отримає він у мене зараз.

Я настільки зла на чоловіка, що руки мимоволі стискаються в кулаках, а нігті до болю врізаються в долоні.

Накинувши на себе пальто і змінивши кімнатні капці на туфлі, виходжу надвір. Іду по вимощеній тротуарною плиткою доріжці прямо до воріт. Чую чоловічі голоси та регіт. Лев не один, а з Матвієм? Чи це мені тільки здається?

Опустивши ручку на хвіртці вниз, виходжу за подвір'я. І завмираю, побачивши, як двоє колишніх друзів не можуть попрощатися: обіймають один одного, поплескують рукою по плечу.

Ця картина як цяток крижаної води на мою голову. Хіба вони можуть після всього так легко та невимушено спілкуватися?

– Стельмах! – вигукую я і ці двоє, як по клацанню пальця, одночасно обертаються.

На мене дивляться, перестають усміхатися. А мені багато й не треба, щоб зрозуміти, що Лев напідпитку, та й Матвій далеко не тверезий. Спілкувалися вони, а як же! Бухали разом!

– Чому у тебе вимкнено телефон? – Намагаючись не зірватися, наближаюся до чоловіка, показую кількість вихідних дзвінків на моєму телефоні. – Я не можу тобі додзвонитися весь вечір. У тебе є совість, Стельмах, га?

– Асю, я... – починає говорити Лев, але відразу замовкає. Перемикає увагу на свого "дружка": – Бувай друже. Потім зателефоную.

Офігівши від стельмахівського "друже", я відкриваю рота.

А Лев обіймає мене за плечі та веде до хвіртки.

– Стривай, що тут відбувається? – зупиняюсь перед хвірткою, нікуди йти не збираюся. – Чому ти приїхав п'яний на таксі разом з колишнім другом?

– Удома поговоримо, – цідить крізь зуби Лев, підштовхує мене йти вперед. – Не тут, прошу тебе.

Тяжко зітхнувши, стріляю очима за спину чоловіка, де за кілька метрів біля таксі все ще стоїть Матвій і погляду не відводить. Підвівши руку, Матвій махає на прощання, а потім каже, що ми скоро побачимося.