Розділ 5

Через кілька днів Стельмаха справді виписують із лікарні. Утрьох: я, Соня та Валентина Дмитрівна, зустрічаємо Лева у головному холі на першому поверсі. Соня стоїть зі зв'язкою повітряних кульок усіх кольорів веселки. Поглядом блукає по холу, на великий настінний годинник весь час дивиться.

– Мамо, ну скоро вже? – не терпиться малечі.

– Скоро, зайчику. Скоро.

Валентина Дмитрівна теж хвилюється у передчутті зустрічі з єдиним сином, але на відміну від онуки, свекруха більш терпляча. Вона просто сидить на лаві, роздивляється візерунки на стінах.

– Я зараз прийду, – не витримавши, сама вирішую піднятися до відділення. Можливо, Леву потрібна моя допомога.

Збігши сходами на четвертий поверх, тисну на дзвінок, що на дверях. Через хвилину чуються кроки, і за мить двері у відділення відчиняються.

– Я до Стельмаха з сьомої палати, — кажу санітарці, яка відчинила мені двері.

Дочекавшись, коли санітарка відійде убік, заходжу до відділення. У коридорі швидко надягаю бахіли, знімаю з себе куртку та вішаю її на руку.

Серце гуркотить у грудях із підвищеною швидкістю. Але я даремно хвилююся, з Левом все гаразд. Він розмовляє з лікарем.

– Допомога потрібна? – питаю я, переступивши поріг палати, коли лікар щойно вийшов.

– Привіт, люба, – усміхається Лев, відірвавши погляд від дорожньої сумки та перемкнувши на мене. – Та я все начебто зібрав. Зараз ще раз добре огляну.

Не бажаючи стримувати почуттів, яки щойно нахлинули, підходжу до чоловіка зі спини. За широкі плечі обіймаю його, щокою притискаюся між лопаток.

– Як я за тобою скучила. Ти навіть не уявляєш, – шепочу, але він чує.

– Я теж скучив. За тобою. За Сонею. За нашим будинком.

Повернувшись до мене обличчям, Лев тягнеться рукою до моєї вилиці, щоб за мить погладити її ніжним дотиком. Від задоволення хочеться заплющити очі, розчинитися в цій ніжності, забути про все.

Міцно тримаючись із чоловіком за руки, йдемо до вхідних дверей, але у дверному отворі вдвох одночасно ми не вміщуємося. Доводиться розтиснути пальці та вийти по черзі. Натомість сходами з четвертого на перший поверх спускаємося також разом, переплітаючи наші пальці в замок.

Чудовий настрій. Здається, ніхто й ніщо не здатне його зіпсувати.

Ми тільки встигли спуститися на перший поверх і увійти в хол, як Соня зривається з місця і біжить нам зі Стельмахом назустріч.

– Татусю! – радісно вигукує маля, тягнеться в обійми батька.

Схилившись, Стельмах обіймає дочку. Дивиться на повітряні кульки, які Соня міцно тримає у лівій руці, та посміхається.

– Це тобі, – Соня простягає кулі, а Стельмах цілує донечку в щоку і видно по його погляду, що він теж зараз щасливий, як і ми з дочкою.

Валентина Дмитрівна приєднується до нашої трійці. І за кілька хвилин ми всі разом виходимо на вулицю, де на нас уже чекає таксі.