3.3

Повільними кроками відступаю від Матвія. А він, впоравшись з першими емоціями й зрозумівши, що перейшов межу, наступає на мене. Намагається втримати, щоби не втекла.

– Не смій до мене наближатися, – стримую в собі схлип, що рветься назовні.

– Асю, дівчинко… Пробач.

Напоровшись на мій принизливий погляд, завмирає і більше не наближається.

Повітря між нами напружене. Дивимось один на одного, спопеляємо поглядами. Знаю, він злиться зараз, а як я злюся за цей ляпас! Стельмах мене жодного разу не вдарив за наші вісім років шлюбу. Та що там ударив, він жодного разу голос на мене не підвищив.

– Якщо ти зникнеш із мого життя як колись, то я обіцяю не розповісти про цей ляпас чоловікові, – набравшись сміливості, кажу твердо, ніяк не виявляючи своїх почуттів.

– Ти мені зараз загрожуєш? – дивиться примруженими очима, на губах недовірлива усмішка. – А, Асю? Хочеш зіштовхнути нас зі Стельмахом лобами?

– Я нічого від тебе не хочу і вже давно. Краще б ти ніколи не повертався, Матвію.

– Але я тут. Перед тобою. Хотів поговорити, розставити всі крапки над “і”.

– Розставив? – питаю, а він головою хитає. – Я тобі все сказала. Моя донька від чоловіка, він батько, а ти ніхто. Не смій втручатися у моє життя.

Виплюнувши останню фразу з гірким осадом, що скупчився в моїй душі за всі ці роки, круто розвертаюсь і йду. Але встигаю пройти кілька кроків, як Матвій гальмує мене, грубо схопивши за руку.

– Стояти! – гарчить над вухом. – Вісім років тому, коли я потрапив під обстріл, мене знайшли пораненого в окопі. Я там кілька днів лежав, спливав кров'ю. І знаєш, про кого я тоді думав? Я про тебе думав, Асю. Думав, повернуся з війни та одружуся з тобою, у нас народяться діти. Донька народиться така ж гарна, як і ти.

– Не вийшло, – холодно ціжу я.

– Ага, бо хтось брехлива і боягузлива дурепа!

– Відпусти.

Роблю спробу вирватися з чіпкої хватки Матвія, але марно. Його пальці ще сильніше стискають мою руку, завдають фізичного болю, напевно, сліди залишаться.

– Мені боляче, – заплющивши очі, дозволяю самотній сльозинці скотитися по щоці. – Ти робиш мені боляче.

– Знаю, ти мені теж зробила дуже боляче. Ти народила від мене дочку, але дала їй прізвище мого друга. Хто ти після цього, Асю?

Лещата на моїй руці зникають. Хвиля дрібного тремтіння проходить по мені зверху вниз. Слова Матвія б'ють на розмах у саме серце. Я могла б сказати йому правду, але нізащо не скажу. Я не руйнуватиму свою сім’ю… ніколи не зроблю цього.

Відчувши, що Матвій відійшов, я швидко стираю з обличчя доріжки від сліз.

Глибокий вдих носом. Видихаю ротом. Все нормально, все пройде. Я поговорю з чоловіком, розповім йому про все. Лев знає, що робити з цим.

– Іди, Асю. Повертайся до свого чоловіка ... поки що, – з усмішкою в голосі вимовляє Матвій, а я на нього навіть дивитися не можу.

Просто йду вперед, не оглядаючись.

Іду максимально швидко. Боюся, що Матвій передумає і наздожене мене будь-якої миті.

Зупинившись за кілька метрів від салону краси, вмикаю на мобільному фронтальну камеру. Дивлюсь як виглядаю. Очі червоні, заплакані, але макіяж ще не зіпсований. Якщо швидко зайти в салон і закритися у вбиральні, то ніхто нічого не помітить. Я причепурюся і вийду з високо піднятою головою, ніби нічого не сталося.

***

Після роботи заїжджаю до мами забрати Соню. Перший шок після зустрічі із біологічним батьком доньки пройшов. Я зараз тверезо думаю, поводжуся як завжди та мама нічого не встигає запідозрити.

Викликавши таксі, їдемо з дочкою додому. Соня балакає всю дорогу, розповідає, що дідусь катав її сьогодні на старому мотоциклі. Стільки захоплення виходить від малечі, що я мимоволі посміхаюся.

Опинившись удома, беруся за готування вечері. Соня дивиться мультики у дитячій кімнаті на другому поверсі. А я врубаю в кухні телевізор, щоб звучав тлом і зосереджуюсь на приготування вечері нам із дочкою та супом, який завтра вранці відвезу чоловікові до лікарні.

Руки сверблять зателефонувати Стельмаху і про все розповісти, але я стримуюсь. Такі розмови мають бути під час зустрічі, дивлячись очі в очі.