3.2

Зупинившись за спиною Матвія, я довго не наважуюсь покликати його. У результаті він сам обертається, відчувши мою присутність.

Пронизливо дивиться, начебто заново вивчає. Від його пильного погляду мені стає ніяково, мурашки по шкірі розсипом.

– Добрий день, Асю, – його виразний баритон відгукується в моєму серці гіркою луною.

– Що ти тут забув?

Знаю, це виглядає непривітно з мого боку, але це мене мало хвилює. Мені хочеться якнайшвидше попрощатися з Матвієм, щоб він назавжди пішов. І більше не повертався!

– Вийдемо? – Киває на вхідні двері.

Обійнявши себе обома руками, я відчуваю нестерпний холод, хоча у салоні досить тепло, працює кондиціонер.

Я все ж таки киваю йому у відповідь, тому що не хочу ставати об'єктом чужих поглядів. Якщо ми затримаємося хоча б ще на кілька хвилин, то точно зацікавимо моїх колег. А цього мені зовсім не хотілося б. У мене прекрасна сім'я: найкращий чоловік та улюблена донька, я порядна жінка і не дам приводів поставити цей факт під сумнів.

Він іде попереду розгонистим кроком. Відчинивши двері, відступає убік, пропускаючи мене вперед. Нічого компрометувального не відбувається, але в мене все одно з'являються погані відчуття, ніби я зараз роблю щось непристойне, що ганьбить мою репутацію вірної дружини.

Відійшовши від салону краси на достатню відстань, Матвій зменшує хід і зупиняється навпроти лави у невеликому сквері.

Нетерпляче переступаючи з ноги на ногу, я чекаю незрозуміло чого. Скільки років минуло, наша історія залишилася в далекому минулому, все травою поросло, як кажуть.

Матвій не поспішає. Немов знущається з мене: дістає зі шкіряної куртки пачку цигарок і не поспішаючи чиркає коліщатком запальнички, закурює.

Поглядом примружених очей маже по мені не перестаючи. І я не знаю, що він думає в цей момент, чому мене так уважно розглядає, але мовчить. Так, я змінилася. Не погладшала, не постаріла, не стала страшнішою… Я просто інша тепер. Та дівчина з великими очима кольору чаю стала жінкою: дорослою, впевненою в собі, амбітною, яка не довіряє беззастережно всім поспіль.

– Ти змінилася, – нарешті робить висновок Матвій, завершивши мене розглядати.

Склавши руки на грудях навхрест, я смикаю підборіддям вище. Давлю в собі щемне почуття. Ні, мені більше не болить. Переболіло! І мене нітрохи не чіпляють: ні знайомий вигин колись улюблених губ, ні глибокий блакитний колір райдужної оболонки очей, ні навіть ямочка на вольовому підборідді, яку мені так подобалося торкатись, водити по ній кінчиком пальця.

Скрививши губи в пихатій усмішці, я ледь помітно киваю.

– Ти ж не за цим зараз тут, – намагаюсь говорити максимально спокійно.

– Не за цим. Ти не хочеш мені нічого сказати?

– А повинна? – Тепер посміхається Матвій і це мене починає дратувати. – Послухай, я погодилася вийти з тобою на вулицю, аби скоріше попрощатися. Кажи прямо, що тобі від мене потрібно або ж я йду…

Я правда розгортаюся, але навіть кроку ступити не встигаю, як на моїй руці трохи вище зап'ястя стискаються пальці Матвія. Не боляче, але хватка сталева, я ледь не падаю.

– Зачекай.

Я відчуваю на вусі його подих. Матвій так близько зараз, що якщо я ворухнуся, то обов'язково вріжуся в нього. Так і стою на місці, остовпів, боячись зробити крок.

– Якщо ти так хочеш, то спитаю прямо. Твоя донька. Софія, – на імені дочки я здригаюся і щоку закушую зсередини, щоб не видати зайвого звуку. – Хто біологічний батько дочки, Асю?

Зібравшись із духом, різко сіпаюся. Руку свою вириваю з чіпких пальців Матвія й обертаюся.

Дивлюся на нього, не відводячи очей.

– І тобі вистачає нахабства припертися до мене через вісім років і ставити подібні запитання? Невже ти подумав, що моя дочка від тебе?

– Це ти скажи, Асю. Тільки мати знає, хто батько її дитини. А ще тест ДНК…

Сміюся. Награно? Та й нехай. Мені зараз зовсім не смішно. Просто за сміхом я намагаюся приховати справжні емоції.

– Матвію, я не знаю, що ти собі придумав і які намалював у своїй голові мультики, але навіть не думай про це. До моєї дівчинки ти не маєш жодного відношення. Ти дуже добре знаєш: хто мій чоловік…

Договорити не встигаю. Матвій наближається на небезпечно близьку відстань і моє серце перевертається в грудях.

Здригаюсь, коли його руки раптом підіймаються і лягають на мої плечі.

– Асю, я не дурень. Так, контужений… Але не дурень! Софія народилася через сім місяців після нашої останньої зустрічі. Чому ти нічого не сказала про свою вагітність моїй мамі? Чому вийшла заміж за мого найкращого друга? Чому ти мене зрадила? – у його словах багато болю, він б'є в саме серце просто на розмах.

Заплющивши очі, я хитаю головою. Сльозам дозволяю скотитися по щоках.

– Пусти, – ціжу крізь зуби. – Мені боляче, Матвію.

Тряхнувши мене за плечі, Матвій послаблює хватку. Але руки все ж таки не прибирає.

– Я народила від чоловіка. Дочка його, – карбую суворо, але Матвій точно не вірить.

– Брешеш. Я не вірю жодному твоєму слову. Чи ти спала з нами двома… тоді?

Примушую себе відкрити очі й подивитися на обличчя колишнього коханого, яке розчервонілося від гніву.

“Давай, Асю. Скажи йому. Вибір зроблений ще вісім років тому, пам'ятаєш це?”, – наполягає внутрішній голос.

– Так. З двома вами спала, зрозуміло? – випльовую з гіркотою.

Дзвінкий ляпас прилітає мені миттєво. Похитнувшись, я притискаю долоню до вдареної щоки. Не вірю в те, що щойно сталося.