оповідання

Євгенія приїхала до Італії вже не молодою, мала п’ятдесят шість років. Всі їхали, то й вона вирішила. Пенсію собі вже заробила, силу ще мала. Вдома, в квартирі  стало скучно, звикла працювати. Діти розлетілися, мають сім’ї, своє життя, свої проблеми, їм не до мами. Інші брали дачі, щоб там копирсатися в землі аби коротати дні, збирали якісь врожаї. Євгенія землі не мала, коли роздавали, захворів чоловік і не до того було. Фабрику закрили, іншої роботи не знайшла, то й махнула в світи  пробувати щастя.

    Італія їй сподобалася, дуже гарна країна. Їхала сюди не стільки за грішми, хоч і вони були потрібні, скільки за враженнями. А вражати Рим вміє -- своєю архітектурою, археологією, культурою, історією. Вічне місто було заповнене туристами,  тут було на що дивитися, було що бачити. Євгенія бродила римськими вуличками, в захопленні роздивлялася старовинні споруди і думала:

--Це ж скільки ніг протоптало тут до мене, це ж скільки очей бачили ці будинки, фонтани, пам’ятники, розкопки та чудесні й величні храми… Як це чудово, що я тут і теж можу це бачити,  торкатися історії, вдихати її запах, відчувати як крокує час і які ми маленькі в порівнянні з вічністю.

Робота знайшлася  за Римом, та це було не важливо. Євгенія доглядала за жінкою, що була на кілька років старша неї. Жінка була важко хворою і не могла сама вставати,тому  піднімати її допомагав чоловік, не дозволяючи Євгенії робити над силу. Навчилася італійської кухні, вивчила мову. З допомогою подружжя їй це вдалося швидко.

Джулія і Альберто жили гарно. Альберто  працював, мав страхову агенцію, що приносила добрий заробіток. Джулія була в нього секретарем, допомагала систематизувати справи та документи. Подружжя було завжди разом, а коли Джулія захворіла, то Альбето взяв на допомогу Євгенію.

Євгенія жила, як вдома, відносились до неї   гарно і щиро. Подружжя полюбило Євгенію, а вона в свою чергу знайшла собі добрих друзів. За Джулією вона доглядала, як за сестрою. Вони розмовляли годинами, ділилися й розповідали одна одній про своє життя -- стали близькими подругами. Хвороба попри все не відступала і Джулії ставало з кожним днем все гірше. Якось при розмові  Джулія висловила своє бажання:

-- Не залишай Альберто, як мене не стане, йому буде складно самому. Допоможи йому справитися з моєю смертю, він того вартий. Якщо ви  одружитеся, я була би рада.

Євгенія пробувала заперечити, але хвора тільки похитала головою в знак заперечення.

-- Я знаю, що кажу. Я розумію свою ситуацію, але така моя доля. Хочу бути спокійною за свого чоловіка, який мені дав багато, я була з ним щаслива.

Більше вони до цієї розмови не поверталися.

Мали вони дві доньки, що жили окремо від батьків і мали свої сім’ї та дітей.  До батьків являлися не часто, але раз в місяць приходили. Не для допомоги матері чи співчуття батькові, а за грішми. Правда, робили все хитро, для себе не просили, бо батьки їм  купили і зробили все, а ніби ненароком ділилися, що хочуть придбати щось дітям. То комп'ютер, то приставку для гри, то плаття нове і з дорогого магазину, то поїздку на море чи в гори на лижі. А бабуся і дідусь не могли відмовити своїм внукам, яких безтямно любили. Отримавши чергову порцію  матеріальної допомоги, доньки зникали, на два-три тижні знову, інколи дзвонили на кілька хвилин. Євгенію дивувало таке відношення, а Джулія звикла, бо виросли їхні діти в достатку але чомусь черстві душею, що було дивним при таких хороших батьках. Але що поробиш, коли іноді гроші роблять свою дурну справу -- забирають душу. Обидві  не бідували при своїх чоловіках, що добре заробляли, але все одно заглядали в батьківську кишеню.

Коли з’явилася Євгенія, доньки почали навідуватися до батьків мало не щотижня, бо Джулія  похвалила її, що та гарно пече. Замовлення не забарилися, посипалися часті і великі, то для себе, то для друзів. Тепер жодне свято не обходилося без пирогів та тістечок Євгенії. Доньки, не соромлячись, замовляли й хвалили, але не платили. Джулія раділа, що доньки частіше навідуються і аж здоровшала,  Євгенія охоче приймала замовлення, бо дуже переживала за свою подругу.

Але в якийсь день Джулія не змогла  як завжди, звестися на ноги, сили залишали її і в лікарні вона померла. Альберто важко переживав втрату дружини, Євгенія взяла на себе всі хатні роботи. Вона бачила, що йому важко і навіть подумувала піти геть, бо несила було бачити ту тугу, що краяла душу чоловіка. Але Альберто попросив її залишитися.

Доньки приїхали, щоб поділити мамині золоті прикраси. Мало не побилися, бо кожній здавалося, що в неї менша купка. Викрикували й лаялися, як перекупки на ярмарку, гидко було дивитися на таку жадібність. Альберто віддав їм все, що належало матері, навіть своє золото не став  відділяти, йому було байдуже, не цікавило нічого. Почувши їхні крики, лиш махнув рукою, щоб йшли собі лаятися деінде. Якийсь час доньки не приходили, але звиклі до грошей, не могли бути довго відсутні. Помалу почали давати про себе чути, то дзвінком, то на кілька хвилин прибігали, то  онуків привозили. Бачили, що батько не дуже добре себе почуває, закинув роботу, розуміли, що ще не час просити гроші. Та невдовзі дівки збагнули, що батько слухає Євгенію і почали закидати вудочки через неї, просячи невеликі суми, які обіцяли повернути. Знову почали замовляти печиво Євгенії, бо в магазині треба було купувати.  Вони розуміли, що батько потребує догляду, а з них ніхто не мав бажання про нього піклуватися, тому Євгенія їм була вигідна. Проте почали говорити, що платня в неї має бути половина попередньої, бо батько тепер один. Вони згадали, що вона тут спить і їсть, ні за що не платить, живе розкішно, має свою кімнату. Обом здавалося, що Євгенія їх оббирає, таку вже натуру мали ці дві гарпії. Євгенія  не могла надивуватися їм.