17. Ангеліна

Я сиділа на лавці в парку поблизу університету і спостерігала за студентами. Був теплий жовтневий день, здавалося, досі тривало бабине літо. Тільки позавчора я повернулася з Карпат після завершення зйомок. Треба було готуватися до нової поїздки, тепер до Кракова. Але замість того, щоб вирішувати усі нагальні проблеми, я просто сиділа на лавці майже цілий день. 

Що я тут забула? Хотіла побачити Стаса хоча б здалеку? Навіть не знаю. Якби побачила, що б я йому сказала? Скоріше за все, вдала б, що не впізнала його. Ми тоді розійшлися, не зрозумівши один одного. Певно, що мені не треба було йому погрожувати. Але чому він так себе поводив? Чи це те дівчисько наговорило йому якихось дурниць про мене? Мені було вкрай необхідно розставити всі крапки над "і", з'ясувати, чому саме він відмовився від ролі. 

Бо оте його "хочу сам усього добитися", це звучить смішно. Він же чудово знає, що це нереально. Хіба що Ніколь пообіцяла йому більше? Ця клята сімейка Зорькіних, які вони всі підлі…

Мої руки мимоволі стиснулися в кулаки. Проте тут же я зусиллям волі змусила себе розслабитися і усміхнутися. Якщо мені вдасться зустріти Стаса, то хай він побачить мене спокійною і навіть байдужою. Щоб він думав, що мені все одно, чи є він у моєму житті, чи його немає…

Краще б він не з'являвся в ньому зовсім. Тоді б я жила спокійно і горя не знала. Або не так: краще б на світі не було цієї Вальки-Ніколь, о господи, це не ім'я, а якась пародія! І все в неї надмірне: вульгарна зовнішність, виклична манера одягатися, немов це не актриса, а якась шльондра! От що він у ній знайшов? 

В сумочці тихенько бренькнув телефон — прийшла смс. Я відкрила його і поглянула на ім'я відправника. Це був Сергій Нечаєв — мій давній приятель і шанувальник. Колись я знімалася в поліцейському детективі, а Сергій був нашим консультантом, адже працював інспектором зі зв'язків з громадськістю. Потім він пішов на підвищення, і став керівником одного з управлінь поліції. Але, хоч наша співпраця й закінчилась, ми продовжували час від часу спілкуватися. 

"Як ти? — писав Сергій. — Все добре?"

Я зітхнула. Ну… то я вчора зробила дурницю, запитавши його, чи він може мені дістати пістолет. Він почав розпитувати, навіщо це мені потрібно. Я сказала, що для самооборони, мовляв, бувають різні хворі на голову фанати…

— Тоді краще придбати газовий балончик чи електрошокер, — зауважив Сергій. 

— Ні, я хочу пістолет, — вперлася я. 

— Ти ж не вмієш стріляти.

— Навчуся…

— Не роби дурниць, — сказав Нечаєв. — Я не хочу знати, хто там тебе образив, але він чи вона не варті твоєї істерики. І тим більше не варті того, щоб ти опинилася у в'язниці. 

— Я не збираюся ні в кого стріляти, — я ж непогана актриса, тому говорила впевнено. — Ну і не всі, хто навіть робить щось таке, опиняється у в'язниці…

— Ліно, повір, ти не схожа на холоднокровного вбивцю, який уміє замести за собою сліди. Тому тебе спіймають неодмінно. Подумай, чи воно тобі треба? 

— Добре, вважай що я пожартувала, — сказала я. 

Але, видно, він мені не повірив, бо сьогодні надіслав це смс. 

"Так, усе добре", — написала я і відіслала. 

У мене справді все чудово, я красива, успішна, молода, в мене попереду ще багато цікавих ролей, і взагалі…

Тільки чому мені так кепсько на душі? 

***

Цей чоловік підійшов несподівано, поки я набирала відповідь на повідомлення, і спинився, не підходячи надто близько, проте уважно роздивляючись мене. Він мав специфічний вигляд — якийсь несвіжий, пом'ятий одяг, запатлане волосся, небриті щоки. 

— Вибачте, — зрештою озвався, — мені знайоме ваше обличчя, ви не знімаєтеся часом в кіно? 

— Іноді знімаюся, — я міцніше взяла в руки сумку і усміхнулася бомжу. 

— А можете мені позичити трохи грошей? Я потім віддам…

Звичайно такі прохачі мене дратували, але зараз, невідомо чому, я дістала гаманця і простягнула чоловікові сто гривень. Менших банкнот там не було.

Він аж руки сховав за спину:

— Це дуже багато.

— Беріть, — я знову усміхнулася. — Не потрібно віддавати. 

— Дякую, — він ще раз розгублено подивився то на мене, то на гроші в моїй руці, потім незграбно їх узяв і швидко пішов у бік магазинів на виході з парку. Кілька разів озирнувся, наче боявся, що я передумаю.

Але мені не було шкода тих грошей. Я сама почувалася зараз точнісінько як той чоловік, котрий розгублено випрошує щось у інших. Тільки він шукав грошей на випивку, а я дуже хотіла бути коханою. Наче велика різниця, а результат схожий — виглядали жалюгідно і він, і я. 

З сусідньої лавки на мене з докором поглядала літня жінка, яка сиділа, поставивши перед собою розкладку з релігійними брошурами, і, певно, шукала, кому б задати риторичне питання: "А ви знаєте, що Бог любить вас?"

Але мені вона сказала інше. 

— Даремно ви дали йому гроші, він все одно їх проп'є. Краще б пожертвували на церкву…

— Але ж у вас ось на книзі написано: "Бог у кожному з нас", — я кивнула на її розкладку. — Значить, і у вас, і в мені, і в цьому бомжеві.