9. Станіслав

— Погнали, — я взяв її за руку, підморгнув і практично повів за собою до гардеробу. Добре, що людей тут не було, нам швидко віддали речі.

Ніколь спостерігала за мною злегка здивовано. Я ж допоміг їй вдягнути пальто, потім сам одягнув куртку, яка не надто пасувала до костюму. Все ж, у мене не було грошей на якісь дорогі прикиди, навіть цей костюм я позичив у знайомого, теж студента з акторського,  з сусідньої кімнати. 

В останню мить перед дверима вона на секунду завмерла.

— Слухай, ти точно впевнена? — я зазирнув їй в очі. — Все ж, він — твій батько...

Я знав, що сам придумав це, але тепер подумав, що, можливо, не мав рації. Все ж вони — родина. І раптом я тільки псую їхні стосунки ще більше. А я не хочу щось псувати. Тим паче, по собі знаю як це, коли з батьками на ножах.... 

— Я його вже привітала, — вона знизала плечима і відвела погляд. 

Я бачив, що їй не надто хотілось говорити на цю тему: можливо, у них з батьком теж якісь свої проблеми... Хоча, у яких батьків з дітьми тих проблем нема?... Ну принаймні Зорькін навряд чи проти того, щоб його донька займалась улюбленою справою. Але зараз я мав показати їй, що я на її боці. 

— Добре, — кивнув, знову взявши її за руку. — Тоді ходімо....

***

Атмосфера після роззмови змінилась. Я бачив, що Ніколь була якась задумлива. 

Кілька хвилин ми йшли в тиші. Вирішили прогулятись парком. Погода дозволяла, було не надто холодно. Дерева вже вкривались різнокольоровим листям, на вулиці було то холодно, то тепло. Пощастило, що сьогодні було саме більш-менш тепло і Ніколь ніби не змерзла, її долоня була теплою. На вулиці  майже порожньо, хоча ще було й не пізно... Темнішало буквально на очах. 

— Знаєш, ти хороша акторка, — сказав, перериваючи нашу доволі довгу мовчанку. 

— Не люблю порожні похвали, — Ніколь не дивилась на мене.

— Вона не порожня, — я злегка стиснув її долоню в своїй і зупинився. 

Вона теж зупинилась і подивилась на мене. Усміхалась з викликом, але я бачив на дні її очей сум. Дійсно хороша... Вона дуже талановита. 

— Я ніколи не жартую такими речами, — продовжив я. — Сам актор і знаю, наскільки важливо чути правду. 

— Ну... Можливо ти навіть віриш, що кажеш це все щиро, — Ніколь знизала плечима. 

— Цікаво, — я продовжував дивитись їй в очі. — Ти завжди така? Зовсім не довіряєш людям? 

— Люди в своїй більшості лицеміри, — вона знову усміхнулась. — А довіра рідко доводить до добра. 

— Але якщо не довіритись, то як ти дізнаєшся, чи була людина лицемірною? Тобто якщо не дати шанс, то цього не побачити, хіба ні? — я не відводив від неї погляду.

— Коли всі навколо тебе завжди говорять тільки хороше, коли навіть твої викладачі не роблять зауважень, бо бояться, що донька Зорькіна «засмутиться і піде в іншу студію», коли... — вона раптом замовкла. — Не знаю, чому розповідаю тобі все це. Пробач. Це мала бути легка і весела прогулянка. 

— Не вигадуй, — я взяв її за другу руку, продовжуючи дивитись в очі. 

Тонув. Знов.... Станіславський колись казав, що кохати — це бажати торкатися. Мені дуже  хотілось доторкнутися долонею до її щоки прямо зараз. 

І я зробив це. Взяв і зробив. Відпустив її руку і торкнувся кінчиками пальців ніжної шкіри, не відриваючи погляду від очей. 

Ніколь не відштовхувала. Чомусь відчував, що зараз їй була потрібна моя підтримка. Я не особливо розумів, що мав сказати... Мої власні стосунки з батьками були діаметрально протилежні, але, так само як і в неї, не надто теплі. Мої просто не хотіли, щоб я займався акторством, бо це «несерйозно». 

Раптом ліхтар над нами замерехтів і я просто зробив те, що хотів. Піддався моменту, нахилився вперед, до її обличчя, і торкнувся губами її губ, прикриваючи очі.

Ніколь, схоже, здивувалась, однак не відштовхнула. У цю мить я злегка поглибив поцілунок. 

Ваш подарунок: промокод на безкоштовне читання роману "Троє в будинку, не рахуючи дитини": uL8HoNBc

Ніяка уява не порівняється з цим відчуттям в реалі. Схоже, я дійсно так просто закохався в неї. 

Серце билось, як скажене. Я реально зробив це тут і зараз. Поцілував Ніколь прямо в парку, на вулиці, коли ми говорили буквально вдруге. Щоб не налякати її, я все ж відсторонився. Розплющив очі і подивився на неї:

— Пробач, не зміг втриматись, — чесно сказав я. — Ти мені подобаєшся. 

Я знав, що, можливо, коли покинув ту залу, втратив свій шанс. Ліна точно образиться на таку мою поведінку... Або просто вирішить, що я несерйозний. А вона ж щиро хотіла допомогти, я бачив. 

Однак я не міг вчинити інакше. Мені хотілось втекти з Ніколь... Цей шанс здався мені важливішим за все. Можливо, це неправильно, але я ще ніколи не відчував чогось подібного до дівчини, нехай ми й були майже незнайомі…

Я зазирнув їй в очі, бажаючи вловити в її погляді реакцію на мої дії...