5. Станіслав

Ну що ж, Санька, схоже, пророк чи щось подібне... Він як відчував, що на цій зйомці щось станеться!

— Буду радий приєднатися, мені дійсно цікаво, — сказав я. 

— Тоді візьми це, — вона дістала з сумочки візитівку. — Хоча ні, треба дати тобі мій  особистий номер, — Ангеліна дістала ще й ручку і дописала номер від руки. — Інакше потрапиш на агента, — одразу додала вона і простягнула мені візитівку. — Скинеш мені якесь повідомлення сьогодні, щоб я відправила тобі деталі, куди приходити і тому подібне.

— Дякую, — я усміхнувся, забираючи клаптик картону і ховаючи його до кишені. 

На зйомки я не ходив з сумкою, бо було лячно залишати її з речами інших АМС. Купувати новий телефон ніяк не хотілось, та й грошей на це не було. 

Мені треба постаратись. Тоді все буде добре, інакше бути не може. Я зроблю все, що в моїх силах. 

— Ангеліночко, ось ти де! —  до нас підійшов її головний партнер по зйомках у серіалі, той самий, що грав викладача, який мав ревнувати. Він взяв її під руку і приязно усміхнувся. — Ходімо, зараз у нас сцена з ревнивими поглядами. 

— Так, — вона усміхнулась, але дивилась чомусь все одно на мене. — До зустрічі, Стасе. 

— До зустрічі, — я кивнув.

А потім її партнер потягнув її на майданчик. Я усміхнувся і пішов до виходу.

Вже коли опинився на вулиці, побачив її. Красуню зі зйомок, яку уявляв на місці Смілянської для кращого кадру поцілунку. Вона дивилась на телефон і, схоже, нервувала.

Я усміхнувся і підійшов до неї.

— Привіт, проблеми? — я кивнув убік телефону. 

— Так, сів, — вона підтисла губи. — Як завжди в найнезручніший момент! Я не встигла замовити таксі...

— Хочеш, я можу замовити, — я дістав мобільний і усміхнувся їй. 

— О, дякую, — вираз її обличчя вмить став задоволеним, вона стала ще красивішою.... 

Я, схоже, залип. Золотаве волосся, такі красиві очі, а губи... Червоні. Такі червоні, що капець. 

— Куди замовляти? — запитав, відкривши додаток.

Вона на секунду замислилась.

— Ой, пробач... Хочеш, я дам тобі мобільний, замовиш сама, можеш по телефону, я не буду слухати чи щось таке, — я продовжував усміхатись і, схоже, трохи нервував. Вона була дуже красивою, ніби янгол, що спустився з небес. 

— Дякую, — вона аж засяяла.

Я простягнув мобільний, вона його забрала.

Я відійшов на кілька кроків від неї, а також демонстративно прикрив вуха, підморгнувши красуні. На її обличчі засяяла усмішка. Вона приклала телефон до вуха, а потім відвернулась від мене. Я дійсно не підслуховував, але все ж сподівався прочитати її адресу по губах... Не те щоб я збирався її переслідувати, авжеж ні! Але було цікаво, де вона живе... Можливо, в одному районі зі мною? Тоді могли б поїхати разом...

Щойно вона відірвала слухавку від вуха, знов усміхнулась. Нагадувала мені сонечко: така ж яскрава і світла. 

Я прибрав руки від вух і підійшов до неї. 

— Дякую, — вона простягнула мені мобільний.

— Нема за що, — я продовжував усміхатись як якийсь придурок. — До речі, мене звати Стас...

— А я — Ніколь, — вона знову мило усміхнулась. — Ти мене врятував! Прямо як лицар на білому коні!

— Завжди радий, — відповів так само весело, як вона. — Якщо раптом знов потрібна буде допомога, прискачу! Правда, в мене нема білого коня, — я усміхнувся. — Взагалі нема ніякого. Навіть залізного.

— Зате в тебе є робочий телефон, — вона кивнула в бік мобільного. — А я повела себе непрофесійно... — вона зітхнула. — Не перевірила, чи заряджається, і він сів раніше, ніж закінчились зйомки. Не люблю, коли відбувається подібне. Раптом би він мені знадобився, щоб записати важливий номер чи щось таке!

— Розумію тебе, — я усміхнувся. — Круто, що ти так серйозно ставишся до роботи.

— Знаєш, моя мама цим не дуже задоволена. Каже, я мала б займатись чимось більш стабільним, — вона зітхнула. 

— О, розумію, — я кивнув. — Мої — такі самі. Вони взагалі зі мною не спілкуються ще з моменту, коли я вступив у Поплавського. 

— Ого, — здивовано сказала вона. — Ні, мої спілкуються, але...

— Важко, коли рідня не підтримує твою мету, — сказав я.

— Ти прямо думки мої читаєш... Для мене немає нічого важливішого за цю мою мету, — серйозно сказала вона. — Саме мету, а не мрію, як постійно каже мама! - вона подивилась на мене, аж раптом під'їхало таксі. —  Дай мені свій номер! — швидко попросила Ніколь.  

Це було неочікувано... І дуже приємно. Вона сама захотіла мій номер!