1. Станіслав

Я підійшов до дівчини, торкнувся долонею її щоки і зазирнув в очі. Дивився з усією ніжністю, на яку був спроможний. Так, я кохаю її, вона — моя доля, моя єдина, та, яку я кохав усе життя і зараз вона стоїть переді мною і я можу трохи податись вперед і...

Її зіниці злегка розширились... Губи вже були протулені, вона знала, що буде далі, але в погляді я бачив певне переживання.

Такий її невинний вигляд змусив усміхнутись. Вже за мить я подався вперед і торкнувся губами її губ.

Вона спочатку виглядала злегка здивованою, але вже за секунду прикрила очі, віддаючись поцілунку. Щойно я помітив це, то теж заплющив очі.

— ...And Cut! Ангеліно, все як завжди ідеально, — звернувся він до Ангеліни Смілянської, зірки українського кіно останнього десятиріччя, майже легенди, талантом якої захоплювались усі без винятку. — Груповка, браво, мені подобається! Особливо ваша пара! — енергійно сказав режисер, звертаючись до нас із партнеркою по сцені. — Підійдіть до мого помічника, я хочу, щоб він записав ваші імена. І ще — імʼя того хлопця, який на вас дивився! Оце погляд! Те, що треба!

— Дякуємо за можливість! — защебетала Танька, та акторка, з якою ми цілувались. Вона була моєю одногрупницею, так само як і «той хлопець, який дивився». 

— Споримо, вона теж в тебе закохається, — Саня, як завжди, кепкував з мене після подібних сцен. 

— Ти ж знаєш, я не збираюсь заводити ніяких стосунків, мені не до цього, — серйозно відповів я, коли ми вже підходили до столів помічника режисера та іншого допоміжного стафа. — І взагалі, я хочу грати в серйозних фільмах, а не мильних операх. 

— Але з твоїм обличчям тебе тільки в опери і візьмуть, — він хлопнув мене по плечу і усміхнувся. 

— А тебе взагалі нікуди не візьмуть, — я усміхнувся йому у відповідь. 

— Давай парі, я отримаю круту роль раніше за тебе! — Саня аж загорівся цією ідеєю, я бачив це по його очах. 

— Тобі аби нове парі замутити, — я зітхнув. — Так, давай підійдемо до того помічника без жартів, не забувай, що  такі, як він — вуха і очі своїх «босів».

— Який прагматичний... І занудний! — він знову хлопнув мене по плечу. — Добре, давай вже підійдемо до того помічника...

***

Прикол, що зарплатня за півдня в груповці була десь така, як отримують прибиральниці чи касирки за такий самий час роботи. Так, робота актора цінувалась десь як робота прибиральниці, більшість акторів, професійних і з освітою, саме стільки і заробляли. Ми з Санею вже були на останньому курсі і часто бували в груповках, тож давно спросували для себе міф про «елітарність» професії. 

— Знаєш, хотів би я, як Вітька, — раптом сказав Саня, коли ми вже зайшли до нашої обшарпаної кімнати у гуртожитку. 

— Спати з багатою дамочкою, щоб вона вкладала гроші в твою розкрутку? — я усміхнувся, скидаючи взуття і буквально завалюючись на ліжко. 

Все ж, перезнімання одразу декількох сцен вимотувало доволі сильно. А сьогодні ми перезнімали багато разів, і все через тих невдах-акторів першого плану, вони були просто картонні. А ми були на задньому і мали знов і знов робити одне й те саме, поки «головна парочка» не зробить все, як треба. 

— А що тут такого? — нарешті відповів Саня питанням на питання. — Трохи помучитись, стати відомим, а потім вже жити так, як хочеться! Ще скажи, що ти б таким шансом не скористався!

— Я не буду спати за популярність чи гроші, я ж не шлюха якась, — я усміхнувся. 

— Думаю, ти обманюєш, — він теж усміхнувся. — А навіть якщо й сам віриш в подібне, я знаю, що очікування і реальність часто мало не протилежні речі. 

— Читай поменше психології. Я — це я, і я впевнений, що все одно залишусь собою, — я знизав плечима. — Не треба всіх судити по собі, Сань. 

— Я не суджу по собі, — він зазирнув мені в очі. — Просто ти не хочеш визнавати правди. Хочеш здаватись таким ідеальним і правильним... Знаєш, мене це завжди бісило. 

— Не знаю, про яку правду ти говориш, — хмикнув я. — Я говорю абсолютно щиро. 

— Тоді навіть гірше, — Саня зітхнув. — З таким підходом ти точно не станеш відомим. Бо щоб стати відомим, недостатньо просто багато працювати. Невже стільки років навчання і до вишу, і зараз тобі цього ще не довели?... 

— "Достатньо-недостатньо", все це насправді не так уже й важливо, — я знову знизав плечима. — Я просто буду робити те, що залежить від мене, буду працювати, а там будь що буде. Я вірю в себе і свій талант. Так, це не гарантує мені відомості, тут ще потрібна неабияка удача, однак я впевнений, що все буде добре…