Розділ 6

Наші п'ятничні вечори з дівчатами, які ми активно проводили на тусовках, почали перетворюватися на тихі душевні посиденьки вдома. Чесно кажучи, мені це все більше подобалося. Може, дорослішаю? Відчуваю, що я змінююся: стаю серйознішою, урівноваженою. На мене так Клим впливає? Він явний трудоголік і вважає за краще проводити вільний час у своїй кімнаті. Не скажу, що Клим домосід. Його часто не буває вдома. Я не питаю, куди він пішов, адже це його особиста справа. Іноді Клим мені сам говорить про свої плани. І тоді я ходжу задоволеною, ніби мене посвятили не в його плани, а довірили найпотаємніші таємниці світу. Починаю ловити себе на думці, що мені дедалі сильніше хочеться піти з ним і бути поруч там, де буде він. У нього є найкращий друг, але я з ним не знайома. Також у нього своя традиція —  п'ятничні посиденьки проводити з друзями, про яких мені він не розповідає. Клим добрий, хороший, і я ще можу довго розхвалювати, але я розумію, що його таємничість мене дуже дратує. Хоча, можливо, це пов'язано з тим, що я з ним завжди була відкритою, а він багато чого від мене приховує. А ще я зловила себе на тому, що останнім часом мої думки там, де Клим. Цікаво, він про мене думає, скільки я про нього? Була моя черга розповідати про безглузде побачення, і це врятувало від подальших роздумів.

— Гаразд. Ми з хлопцем зустрілися в парку. Я ставила запитання, а він мовчав у відповідь, потім я почала просто щось розповідати, щоб створити видимість розмови. Моє побачення нагадувало монолог або розмову із самою собою. Він не сміявся над моїми жартами. Пізніше мовчки купив мені каву.

— Дивний тип, — ствердно кивнула Маша.

— Найдивніше було наприкінці нашого нібито побачення, — я замовкла, щоб потягнути інтригу, — Він сказав: «Я хочу тебе поцілувати».

Ми всі одночасно засміялися.

— А ти що? — нетерпляче запитала Лера.

— Сказала, що на першому побаченні не цілуюся. Зрозуміло, що це була остання з ним зустріч. Він телефонував і писав, але я не відповідала. Думаю, він усе зрозумів.

— До мене на побачення хлопець узагалі з мамою прийшов, — Оля не змогла стримати гучного сміху.

— Так? — не могла собі це уявити.

— Вона привела його в кав'ярню і присіла за столик недалеко від нас, постійно витріщаючись у наш бік.

— Так, від такого одразу треба було тікати, — зазначила Маша.

— Я так і зробила. Сказала, що мені треба зателефонувати, вийшла на вулицю і не повернулася.

— У мене не було таких побачень. Але можу розповісти про знайомство Гліба з моїми батьками.

— Розказуй, Лера! Мені Гліб не розповідав, — я широко усміхнулася.

— Вони мені нагадали ревізорів, бо приїхали з перевірками, — Лера перевела подих і продовжила, — Перше випробування почалося з маминого запитання. Вона дуже любить фільм «Високосний рік», тож запитала Гліба: «Якби була у квартирі пожежа, а ти і Лера були вдома. У тебе є шістдесят секунд, щоб винести найцінніше, що б це було?»

— І що він відповів? — заінтриговано запитала.

— Він відповів, що вивів би мене, — Лера задоволено посміхнулася.

— Думаю, він пройшов перше випробування, — підсумувала Маша.

— Так, — кивнула Лера.

— Яким було друге? — мені хотілося дізнатися все.

— Він полагодив татову машину. Це було швидше за все спонтанне випробування. Я сама не знала, що колупатися в залізі — це його хобі. Він за кілька годин розібрався і допоміг татові.

Гліб усе дитинство проводив у гаражі з татом, допомагаючи йому. У чотирнадцять років він полагодив нашу машину і за це тато пообіцяв купити йому на шістнадцятирічні свою. Його друг отримав права й одразу сів за кермо. Усе б добре, але Гліб із друзями потрапив в аварію. Ніхто не постраждав, але відтоді в брата страх сісти за кермо. Та й до машин він не підходив відтоді. Заради Лери він зміг трохи послабити свій страх. Розумію, чому він їй цього не розповів, боявся здатися боягузом. Думаю, згодом він про це повідає Лері, і вони разом усе подолають.

— Так, у мене хороший брат, — я щиро посміхнулася.

— Яким же було третє випробування? — поцікавилася Оля.

— Його не було. Моїм батькам вистачило і двох перевірок, щоб прийняти Гліба.

* * *

Ми з Сонею домовилися зустрітися у неї вдома. Треба було обговорити робочі моменти. Йшла до будинку Соні і мені чомусь згадалася моя перша зустріч із нею два роки тому. Ми зіткнулися в їдальні й ледь не посварилися через шоколадку, намагаючись купити одну й ту саму. У підсумку ми розсміялися, заплатили навпіл і кожній дісталася половина ласощів. Потім виявилося, що, до всього іншого, ми вчилися в одній групі. У нас були схожі смаки і погляди на життя, тому ми швидко подружилися. Не дивно, що Денис їй сподобався, як і мені колись. Поки що я не могла Соні все розповісти про нього, але, головне, не сильно відкладати. Я підійшла до високих воріт її будинку. І вже хотіла дзвонити, щоб мені відчинили, але почула розмову.

— Ти це зробиш! —  я впізнала голос Дениса.

— Ні, — другий голос я теж упізнала, він належав Соні.

— Серйозно? — він сказав це жорстко.

— Так, — Соня відповіла різко, продовжуючи йому перечити.

— Ти про це дуже пошкодуєш, — Денис загрозливо проричав.

— Я так не думаю, — впевнено сказала Соня.

Хіба мало, що там у них відбувається, але краще не показувати вигляд, що чула їхню розмову. Я стрімголов помчала, намагаючись якомога далі відбігти від воріт. Коли я зупинилася, то зробила ковток води з пляшки, яку весь цей час тримала в руці. Тепер я спокійно почала йти, залипаючи в телефоні й роблячи вигляд, що я тільки йду до Сониного будинку. Повз мене пролетів Денис, не привітавшись. Мені здалося це дуже дивним. Може, не впізнав, хоча я не була в сонцезахисних окулярах. Чи його так вразила сварка з Сонею? Я зателефонувала, і подруга одразу ж мені відчинила.

— Привіт, — вона мені натягнуто посміхнулася.

— Привіт, — я помітила, що Соня засмучена, — Повз мене щойно промчав Денис, навіть не привітавшись. У вас усе добре?