22

Глава 22: Міст між серцями
Перший крок до примирення
Наступного ранку Ясмін прокинулася на тому ж місці біля озера, де заснула, роздумуючи над усім, що сталося. Сонце піднімалося над горизонтом, наповнюючи світ м’яким золотистим світлом. Вона відчувала втому, але її серце було сповнене сум'яття.
Вона піднялася і побачила Даміяна неподалік. Він стояв біля дерева, тримаючи в руках її плащ, який вона залишила в руїнах. Його обличчя було серйозним, але в очах блищала щира турбота.
— Ти стежив за мною всю ніч? — запитала вона, підійшовши ближче.
— Я хотів переконатися, що ти в безпеці, — відповів він, обережно подаючи їй плащ.
Вона мовчки прийняла його, вдивляючись у його очі.
— Ти не повинен був цього робити.
— Я знаю, але не міг інакше, — тихо відповів він.
Щира розмова
Вони сіли біля озера, і перші хвилини були сповнені мовчання. Ясмін дивилася на воду, а Даміян уважно спостерігав за її реакціями.
— Я не хотіла, щоб це сталося, — почала вона. — Усі ці таємниці... Вони змушують мене почуватися так, ніби я живу в чужій історії.
— Це моя провина, — сказав Даміян, стискаючи кулак. — Я мав бути чесним із самого початку, але я боявся.
— Боявся чого? — запитала вона, повернувшись до нього.
— Боявся втратити тебе, — відповів він, дивлячись їй у очі. — Я не звик, щоб хтось так багато для мене означав.
Ясмін відчула, як її серце розм’якло від його слів, але біль і сумніви все ще залишалися.
— Як я можу довіряти тому, хто сам не знає, ким є? — тихо запитала вона.
Даміян зітхнув.
— Я не можу змінити своє минуле, але я можу бути чесним із тобою зараз.
Сповідь Даміяна
Він розповів їй усе: про своє походження, про прокляття, яке наклало на нього його сімейство, і про те, як він багато років намагався втекти від своєї долі.
— Я боровся з собою, з тим, ким був, і тим, ким хотів стати, — сказав він. — Але ти... ти стала тією, хто показав мені, що я можу бути чимось більшим, ніж просто створінням темряви.
Ясмін уважно слухала, її серце знову почало стискатися, але цього разу не від болю, а від розуміння.
— Ти не обираєш своє минуле, Даміян, — сказала вона після паузи. — Але ти можеш обрати, ким стати в майбутньому.
— І я обираю бути поруч із тобою, — твердо сказав він.
Символ нової обіцянки
Даміян витягнув із кишені маленький амулет, вирізаний із кришталю. Він випромінював тепле світло і виглядав так, ніби був створений із зоряного сяйва.
— Це належало моїй матері, — пояснив він. — Вона завжди говорила, що це символ віри й надії. Я хочу, щоб ти мала його, як символ моєї обіцянки більше ніколи не приховувати правду від тебе.
Ясмін узяла амулет і відчула, як його тепло огортає її долоню.
— Я приймаю це, — сказала вона, дивлячись йому в очі. — Але ти маєш зрозуміти, що довіра потребує часу.
— Я готовий чекати стільки, скільки потрібно, — відповів він.
Крок до нового початку
Вони сиділи разом ще довго, насолоджуючись спокоєм і присутністю одне одного. Їхній зв’язок не відновився повністю, але перший крок до примирення було зроблено.
— Ми маємо знайти всі відповіді, — сказала Ясмін, дивлячись на далекі обрії. — Але цього разу я хочу, щоб ми шукали їх разом.
— Разом, — підтвердив Даміян, і його голос був сповнений рішучості.