17

Глава 17: Під захистом крил
Дощова ніч
Одного вечора їх захопив сильний дощ. Гроза, мов гнів богів, розколювала небо, і Ясмін із Даміаном змушені були сховатися в невеликій печері. Вогонь не хотів розгоратися, а холод пробирав до кісток.
— Ну ось, — пробурмотіла Ясмін, згорнувшись у кутку печери. — Це вже точно найгірша ніч.
Даміян, що стояв біля входу, поглянув на неї і легко змахнув рукою. Його магія, майже непомітна, створила бар’єр від дощу, а потім він сів поруч.
— Тепер краще? — запитав він, злегка посміхаючись.
— Мабуть, — сказала вона. — Але все одно холодно.
Він трохи замислився, а потім несподівано накинув свій плащ їй на плечі.
— Що ти робиш? — здивувалася вона.
— Забезпечую тобі комфорт, — відповів він. — Мені холод не страшний.
Ясмін на мить розгубилася, але потім посміхнулася.
— Дивно, що демон може бути таким уважним.
— Може, я просто виняток, — сказав він, дивлячись їй у очі. — А може, це ти змушуєш мене таким бути.
Вона відчула, як її серце знову почало битися швидше, і не змогла стримати усмішку.
Обійми серед бурі
Грім знову розірвав небо, і Ясмін мимоволі здригнулася. Вона ненавиділа бурі, відчувала себе беззахисною перед їхньою силою.
Даміян це помітив і, не сказавши жодного слова, обережно обійняв її.
— Не бійся, — прошепотів він. — Я тут.
Його голос був низьким, але заспокійливим. Вона спочатку напружилася, але потім здалася його теплу. Його руки були міцними, і їй здавалося, що ніщо у світі не зможе їй зашкодити, поки він поруч.
— Чому ти такий добрий до мене? — запитала вона, притулившись до нього.
— Бо ти цього варта, — відповів він просто.
Момент відвертості
Коли буря трохи стихла, вони залишилися сидіти поруч. Даміян зняв свій плащ, щоб укрити їх обох, і тепер вони сиділи майже впритул.
— Раніше я думала, що демони — це щось жахливе, — зізналася Ясмін. — Що вони тільки руйнують і приносять страждання.
— Ми такі, — сказав він, дивлячись у темряву. — Або, принаймні, я був таким.
— Але ти не схожий на такого, — заперечила вона.
Він мовчав кілька секунд, перш ніж відповісти.
— Ти змушуєш мене хотіти бути іншим. Іншим заради тебе.
Її очі наповнилися теплом, і вона, навіть не розуміючи, чому, торкнулася його руки.
— Ти вже інший, Даміян, — сказала вона тихо.
Його погляд зустрів її, і в цей момент час ніби зупинився. Її дихання стало частішим, коли він нахилився ближче, але замість того, щоб поцілувати її, просто торкнувся її чола своїм.
— Дякую, що даєш мені шанс, — прошепотів він.
Її очі зволожилися, але вона тільки посміхнулася у відповідь.
Світанок нових почуттів
Наступного ранку, коли гроза відступила, вони залишили печеру. Сонце зійшло над лісом, і все навколо виглядало свіжим і оновленим.
— Знаєш, — сказала Ясмін, дивлячись на краєвид, — буря вже не здається такою страшною, коли ти поруч.
— А світло не здається таким далеким, коли поруч ти, — відповів Даміян.
Вона подивилася на нього і, не думаючи більше ні про що, ніжно торкнулася його руки. Цього разу вона вже не відчувала страху. Лише тепло, що з’єднувало їхні світи.