15

Глава 15: Шлях до довіри
Нічне навчання
Після подій у Храмі Світла Ясмін вирішила навчитися краще використовувати свої сили. Вона не хотіла залежати лише від медальйона чи інших. Одного вечора, коли табір спав, вона вийшла на галявину, де місячне світло заливало землю сріблом.
Вона витягла медальйон і спробувала сконцентрувати свою енергію. Але кожного разу, коли вона намагалася спрямувати світло, воно ставало нестабільним, вибухаючи сліпучими спалахами.
— Це так не працює, — раптом сказав знайомий голос.
Ясмін обернулася і побачила Даміана. Він стояв у тіні дерев, спостерігаючи за нею.
— Я думала, всі сплять, — сказала вона, ховаючи медальйон.
— Я чув, як ти вийшла, — відповів він, підходячи ближче. — Ти занадто напружуєшся.
— А що мені робити? Це складніше, ніж здається, — зітхнула вона, опускаючись на траву.
Даміян сів поруч, простягнувши руку до її медальйона.
— Дозволь мені допомогти.
Вона здивувалася, але дозволила. Його пальці торкнулися медальйона, і тепле світло заповнило простір між ними.
— Світло — це не сила, яку можна примусити, — пояснив він. — Воно йде зсередини. З твоїх почуттів, віри.
— Легко казати, — пробурмотіла вона. — Ти ж демон.
— Саме тому я це знаю, — відповів він. — Я все життя намагався примусити свою силу працювати проти природи. Але твоя природа інша. Ти не маєш боротися зі світлом. Ти повинна прийняти його.
Він поклав її руку поверх медальйона, а свою — поверх її.
— Згадай моменти, коли ти почувалася найсильнішою. Що ти відчувала?
Ясмін закрила очі, зосереджуючись на теплі його дотику. Вона згадала, як стояла проти Арвіна, як захищала Даміана і Каеля, як вирішила не здаватися, навіть коли була налякана. Світло медальйона стало стабільним, м’яким, але потужним.
— Бачиш? — прошепотів він. — Ти можеш це зробити.
Вона відкрила очі й побачила, як його обличчя було зовсім близько. Її серце забилося швидше, але вона не відвела погляду.
— Дякую, — сказала вона тихо.
— Ти навчишся всього, Ясмін, — відповів він. — У тебе є те, що змінює навіть таких, як я.
Ранкова прогулянка
Наступного дня, коли Каель пішов збирати їжу, Ясмін і Даміян вирішили оглянути околиці. Гора спускалася до долини, де світилися озера й росли дивовижні квіти, що світилися в темряві.
— Це місце здається поза часом, — сказала Ясмін, зачаровано дивлячись на озеро.
— Світ повен таких місць, — відповів Даміян. — Але їх важко побачити, коли ти шукаєш лише битви.
— А ти, Даміян? Чи є у тебе місце, яке ти любиш?
Він на мить замислився, його обличчя стало серйозним.
— Колись я любив одне місце. Маленьке село біля лісу. Там я виріс, там я вперше побачив світло... до того, як усе було знищено.
— Ти рідко говориш про своє минуле, — зазначила вона.
— Бо там небагато світлих спогадів, — відповів він. — Але зараз я знаходжу нові. Завдяки тобі.
Вона глянула на нього, відчуваючи, як її щоки нагріваються.
— Ти постійно кажеш щось таке, що змушує мене сумніватися, що ти демон.
— А ти постійно змушуєш мене хотіти бути чимось іншим, — сказав він із легкою усмішкою.
Вони продовжували йти поруч, мовчки насолоджуючись компанією одне одного. 

Випадковий дотик
Увечері, коли вони поверталися, Даміян простягнув руку, щоб допомогти їй піднятися на скелю. Її пальці торкнулися його, і вона відчула, як їхній дотик викликає невидимий спалах емоцій.
— Здається, ти можеш стати ідеальним супутником, — пожартувала вона, намагаючись приховати збентеження.
— Можливо, — відповів він, дивлячись їй прямо в очі. — Якщо ти дозволиш мені ним бути.
Її серце завмерло на мить. Вона зрозуміла, що їхні стосунки змінюються, і ця зміна їй подобалася.