6

Глава 6: Наслідки битви
Ясмін допомогла Даміяну піднятися на ноги. Він важко дихав, тримаючись за поранене плече, але на його обличчі з’явилася тінь задоволення.
— Ти зробила більше, ніж я очікував, — сказав він, уважно дивлячись на неї.
— Але ти постраждав через мене, — відповіла Ясмін, її голос був сповнений провини. — Якби я була сильнішою…
— Не звинувачуй себе, — перебив її Даміян. — Ти лише почала розуміти свою силу. У тебе ще буде час навчитися.
Вони пішли глибше в ліс, де знайшли невеликий струмок. Даміян опустився на коліна, промиваючи своє поранене плече холодною водою. Його кров була дивного чорного кольору, який лякав Ясмін, але вона не наважилася запитати про це.
— Ти теж один із них, — тихо сказала вона, більше до себе, ніж до нього. — Але ти інший. Чому?
Даміян подивився на неї, і в його очах промайнув біль.
— Я проклятий. Демони не приймають мене, як і люди. У мене немає місця в жодному зі світів.
— Проклятий? — повторила Ясмін.
Він кивнув і нахмурився.
— Колись я вчинив те, що демони вважають зрадою. Я відмовився виконати їхній наказ. Через це мене вигнали, а магія прокляття зв’язала мою душу з темрявою.
— І що тепер? — запитала вона, нахиляючись ближче.
— Тепер я існую між двома світами, — відповів він, його голос був гірким. — І єдина причина, чому я ще живий, це те, що я сильніший за більшість із них.
Ясмін дивилася на нього із сумішшю жалю й захоплення.
— А чому ти вирішив допомагати мені?
Даміян на мить замовк, ніби зважуючи свої слова.
— Тому що я бачу в тобі те, чого сам ніколи не мав. Шанс на вибір. Ти можеш змінити свою долю.
— Але я боюся, — зізналася Ясмін. — Я не знаю, чи зможу впоратися.
Він простягнув руку й торкнувся її плеча.
— Ти сильніша, ніж думаєш. Але ти повинна навчитися довіряти собі. І своїй силі.
Неочікуваний союзник
Вони вже збиралися вирушити далі, коли ліс наповнився дивним звуком — щось схоже на кроки, але тихі й обережні. Ясмін і Даміян напружилися.
— Хтось іде, — прошепотіла вона.
Даміян витягнув меч і став перед нею, готовий до нападу.
— Покажи себе, — суворо сказав він у темряву.
З-за дерев вийшла фігура, закутана в плащ із капюшоном. Незнайомець зупинився, піднявши руки, щоб показати, що він не озброєний.
— Я прийшов із миром, — сказав він. Його голос був низьким і спокійним.
— Хто ти? — запитав Даміян, не опускаючи меча.
Незнайомець відкинув капюшон, і перед ними постала людина з сивим волоссям і втомленим обличчям.
— Моє ім’я Каель. Я шукаю вас, Ясмін.
— Мене? — здивувалася вона.
— Так, — підтвердив він. — Я знаю, ким ти є. І знаю, яку небезпеку ти несеш.
— Тоді чому ти тут? — втрутився Даміян, його голос був напруженим.
— Щоб допомогти, — сказав Каель. — Я колись служив твоєму батькові, Ясмін. І тепер я тут, щоб захистити тебе так, як не зміг захистити його.
Ясмін завмерла. В її серці боролися недовіра і надія.
— Якщо ти дійсно знав мого батька, доведи це, — сказала вона, зробивши крок уперед.
Каель витягнув із кишені медальйон і простягнув їй.
— Це був його знак. Я був поруч із ним, коли він віддав своє життя, щоб захистити тебе і твою матір.
Ясмін взяла медальйон і відчула, як у її долоні розлилося тепло. Це було щось знайоме, ніби шматочок пазла, який вона шукала все життя.
— Я довіряю йому, — тихо сказала вона, дивлячись на Даміана.
Він насупився, але зрештою кивнув.
— Добре. Але якщо він нас зрадить, я не пошкодую його.
Каель посміхнувся. 

— Розумію. Але я тут не для того, щоб зрадити. Я тут, щоб допомогти вам вижити. Бо попереду — війна, до якої ви ще не готові.