2

Глава 2: Заборонений ліс
Ясмін ще довго стояла на тому місці, де зник незнайомий чоловік. Її серце все ще калатало, а дихання було уривчастим. Те, що вона щойно бачила, здавалося їй одночасно магічним і небезпечним.
Хто він? Як йому вдалося перемогти звіра, навіть не торкаючись його? І чому вона відчувала дивний спокій, дивлячись у його очі?
Вона обережно повернулася додому, хоча її думки залишалися у лісі. Коли мати повернулася з міста, Ясмін намагалася поводитися як зазвичай, але не могла позбутися дивного передчуття, що її життя змінилося назавжди.
Сон, що говорить правду
Тієї ночі їй знову наснився дивний сон. У ньому вона стояла серед темного лісу, а навколо неї виблискувало світло. Перед нею постала висока постать із сяючими очима.
— Ти повинна знайти правду, — сказав голос. — Але будь обережна. Твоє походження — це ключ до сили, але також і до руйнування.
Вона прокинулася в холодному поту. Що це означало? Чи це було попередження? 

Секрети у домі
Наступного дня, коли мати пішла на роботу, Ясмін вирішила оглянути будинок. Вона знала, що мати приховує щось важливе, і тепер у неї з’явилося ще більше запитань.
Вона знайшла стару скриню під ліжком матері. Там були лише кілька речей: старий амулет, виготовлений із темного металу, та стара книга з обшарпаними сторінками.
Коли вона відкрила книгу, то побачила дивні символи та малюнки, які нагадували їй про сни. На одній зі сторінок було зображено щось схоже на портал, оточений палаючими фігурами. Під малюнком було написано: "Кров напівкровки — ключ до світів."
— Ясмін! — крик матері змусив її здригнутися.
Вона обернулася й побачила, як мати стоїть у дверях, її обличчя було блідим від люті та страху.
— Я ж казала, не чіпай це! — вигукнула вона, вириваючи книгу з рук дочки.
— Мамо, що це все означає? Що ти приховуєш від мене?
Мати на мить замовкла, потім тихо сказала:
— Це не те, що тобі слід знати, Ясмін. Забудь про це. Це може зруйнувати тебе.
Повернення до лісу
Але Ясмін не могла забути. Книга, амулет, дивний незнайомець у лісі — усе це було пов’язане. Вона знала, що повинна повернутися до лісу й знайти відповіді.
Наступного ранку вона знову вирушила до лісу. Цього разу вона дійшла до тієї самої галявини, де сталася їхня перша зустріч.
— Я знав, що ти повернешся, — пролунав голос позаду.
Ясмін обернулася й побачила його. Він стояв у тіні дерев, але цього разу не намагався приховувати своє обличчя.
— Ти хто? — запитала вона.
— Мене звати Даміян, — відповів він, спокійно дивлячись на неї. — Але це все, що тобі потрібно знати.
— Ні, цього недостатньо, — заперечила Ясмін. — Що відбувається? Чому ти врятував мене? І що це за книга?
Даміян повільно підійшов ближче, його очі світилися, як у її снах.
— Тому що ти — ключ, Ясмін. І тому, що тепер тебе шукають ті, хто хоче відкрити цей світ для демонів.
Його слова змусили її серце завмерти. Вона відчула, що це лише початок чогось більшого. 

Ясмін стояла навпроти Даміана, намагаючись зрозуміти, чи можна йому довіряти. Його спокійний, майже крижаний погляд розбурхував її, але водночас у його очах було щось таке, що змушувало її не відводити погляду.
— Що значить "ключ"? — тихо запитала вона, намагаючись приховати свій страх. — Що я повинна відкрити?
Даміян зітхнув і підійшов ближче, але зупинився на кілька кроків від неї. Його голос став тихішим, ніби він боявся, що хтось підслухає.
— Ти — напівкровка. Поєднання двох світів: людського і демонічного. Твоя кров має силу, якої бажають усі.
— Напівкровка? — повторила Ясмін, не вірячи своїм вухам. — Але я людина! Я ніколи не відчувала нічого... магічного.
— Ніколи? — підняв брову Даміян. — Твої сни, твої відчуття, те, як ти приваблюєш сутності цього лісу — це не ознаки людської природи.
Вона стиснула кулаки, намагаючись знайти слова.
— Але чому саме я? І хто хоче використати мене?
Даміян на мить замовк, його обличчя стало серйозним.
— Демони. Ті, хто вважає, що твоя сила може відкрити портал між нашим світом і світом людей. Вони прагнуть повернутися сюди назавжди.
— А ти? — несподівано запитала вона. — Ти теж демон, чи не так?
Його очі потемніли, і він відвернувся.
— Так. Але я не такий, як вони.
— Чому? — вона зробила крок до нього, голос її зміцнів. — Чому ти врятував мене, якщо ти один із них?
— Тому що... — він зупинився, дивлячись на неї, як на щось дуже крихке. — Ти не повинна стати їхньою жертвою. Ти занадто важлива, щоб дозволити цьому статися.
— Для кого важлива? Для тебе? — її голос затремтів, у ньому відчувалася не лише злість, але й страх.
Даміян нічого не відповів. Його тиша була красномовнішою за будь-які слова. 

— Послухай, — сказав він зрештою, — тобі потрібно триматися осторонь цього лісу. І осторонь мене. Чим менше ти про мене знаєш, тим безпечніше тобі буде.
— Ні! — вона знову зробила крок уперед, відчуваючи, як всередині неї закипає обурення. — Я не можу просто піти й зробити вигляд, що нічого не сталося. Ти врятував мене, ти знаєш правду, і я хочу знати її теж!
Даміян на мить замислився, а потім його обличчя стало холодним і безжальним.
— Якщо ти залишишся тут, це стане твоїм кінцем, Ясмін. І моїм теж.
Його слова були як ляпас. Вона відчула, що він говорить правду, але не могла змусити себе відступити.
— Я не боюся.
Він тихо розсміявся, але його сміх був гірким.
— Ще як боїшся. Але ти цього не розумієш. Не зараз.
— Тоді навчи мене, — сказала вона.
Даміян здригнувся, почувши її слова. Він довго дивився на неї, ніби зважуючи, чи варто йому довіритися.
— Якщо я почну, дороги назад не буде, — сказав він нарешті. — Ти готова заплатити ціну за знання?
Ясмін підняла голову, і її голос став твердим.
— Так.
Даміян кивнув і, не кажучи більше ні слова, зник у тіні дерев.