4 частина

                                                                  ІУ   частина

Річард вже декілька днів не відповідав на дзвінки,  і Анна була цим дуже занепокоєна. Зібравшись, вона вирушила до Дніпра. Відкриваючи власним ключем двері його квартири, дівчина дуже боялася побачити щось погане.
-Діку, коханий ти вдома?- гукнула вона з порогу.
   Тиша відповіла їй своїм німим голосом. Пройшовши до спальні, Анна побачила Річарда. Він спав, уткнувшись обличчям в подушку, а біля ліжка стояло декілька пустих пляшок з-під вина та коньяку. В кімнатах і на кухні був безлад, та й сам господар помешкання був не в найкращому стані. Анна не стала його турбувати, а заходилася наводити лад в квартирі та готувати вечерю. Наближався час повного місяця, і Анна дуже хвилювалася за Діка. Вона дуже хотіла йому допомогти, але не знала як це зробити. Вона вирішила залишитися поруч з коханим в цей час, щоб самій побачити що з ним відбувається насправді. Річард не дуже був радий її рішенню, але врешті-решт погодився.
   Коли настала повня, Річард провалився у глибокий сон. Анна лежала поряд і насторожено дослухалася до дихання коханого. Воно було спокійним, рівним і глибоким. Дівчина ніжно провела рукою по неголеній щоці і поцілувала чоловіка.
-Повертайся скоріше, я на тебе чекаю!- прошепотіла вона, тримаючи Річарда за руку.
   Раптом двері спальні прочинилися самі по собі, і до кімнати зайшов великий чорний кіт. Він вистрибнув на ліжко і зручно вмостився у Анни на колінах, скрутившись клубочком. Дівчина не відчувала ніякого страху, вона ніжно погладила пухнастика і, обнявши коханого, задрімала...

      ...Шлях, яким мчали на баских конях Річард зі Стеллою, губився серед густого лісу. Річард стискаючи в руці сталевого меча, іншою стримував коня. Стелла тримала в руках старовинний сувій в футлярі, оздобленому коштовним камінням. Притримавши коней, вони зупинилися на декілька хвилин. Позаду чулися крики переслідувачів та кінський тупіт.
- Чудово, за нами вже погоня!-сердито промовила Стелла.-І часу обмаль, ми повинні повернутися додому до світанку, інакше назавжди застрягнемо тут!
- Е ні, таке в мої плани не входить, володарко! Мені потрібно повернутися! На мене чекають вдома!
-Я рада за тебе, Котику! Але що нам зараз робити? Здається, що нас наздоганяють!
   З-за повороту з'явилася група вершників, одягнених в середньовічні костюми кочівників з мечами напоготові. Вони швидко наближалися до Річарда і Стелли.
-Мерщій прямуй до місця повернення, збережи сувій, а я з ними зараз  розберуся і швиденько приєднаюся до тебе.
-Матаготе, у нас обмаль часу...
-Ми встигнемо, не хвилюйся, їдь швидше!
    Стелла швидко зникла в лісовій гущавині, а Річард, зістрибнувши з коня, перегородив шлях переслідувачам. Він зробив це навмисно, щоб заманити кочівників в хащі, звідки важко вибратися, щоб відволікти їх від відьми. Плутаючи між деревами, Річард відбивався від нападників, залишаючи їх по черзі назавжди лежати в густій траві прадавнього лісу. Їх залишилося троє, найсильніших, найсміливіших, найвитриваліших. Річард, важко переводячи подих, поглянув на небо. За обрієм вже почали з'являтися перші промінці ранкового сонця, часу залишилося дійсно обмаль. Відбивши атаку противників, він вискочив на узлісся. Зовсім поруч, внизу вирувала річка, Стелла стояла на самому краю урвища. Побачивши Матагота, вона закричала:
-Котику, мерщій сюди! У нас залишилося три хвилини!
   Річард, скосивши своїм мечем двох супротивників, щосили рвонув до відьми.
-Скоріше, руку давай!- почув він майже поруч її крик, і схопив Стеллу за руку в останню мить. Але враз скрикнув від болю - стріла, випущена останнім переслідувачем, вп'ялася в зап'ястя.
-Тримайся, зараз все скінчиться!- Стелла міцніше вхопила Кота за руку, але в останню мить його рука вислизнула з її долоні, і Матагот полетів з урвища у холодний брудний потік. Останнє, що він пам'ятав, була вода, яка забила йому легені. Дихати ставало дедалі важче, було відчуття, ніби в легенях застрягли тисячі гострих скляних осколків. Він захлинався і задихався...

   ...Настав світанок, але Річард не прокидався. Чорний кіт зник з першим промінцем сонця так само раптово, як і з'явився вночі. Анна серцем відчувала біду, але розгубилася і не знала, що робити. Дихання Річарда ставало важким, ніби він задихався, на правому зап'ясті з'явилася свіжа рана, що кровоточила.
-Діку, любий прокинься!- Анна обережно доторкнулася до його плеча. Той не прокидався.
   Раптом почувся голосний стукіт у вхідні двері, хтось щосили гамселив кулаками по металевій обшивці. Анна, відчинивши їх, ледве встигла відскочити, бо молода чорнява дівчина буквально влетіла до квартири і ледве не збила її з ніг. Відштовхнувши Анну, незнайомка прожогом влетіла до спальні і кинулася до Річарда. Вона почала щосили торсати його за плечі, намагаючись розбудити, але все було марним. Річард все важче і важче дихав і не прокидався. Анна злякано стояла на місці і не знала, що робити. Чорнява незнайомка з ненавистю зиркнула на неї:
- Це все через тебе!- в істериці закричала вона.- Це все через тебе! Через тебе він загине! Я тобі цього ніколи не пробачу, я зітру тебе з лиця землі!
-Але  ж я нічого не робила!- Анна злякано поглянула на незнайомку, нарешті зрозумівши, що перед нею власниця Матагота, справжнісінька відьма.
-Він помирає через тебе! Він помирає!!!- дихання чоловіка переходило у хрип.- Прокляття, але моя магія в цьому світі не діє на нього! Я не можу його врятувати! Я не можу йому допомогти! Прокляття!-відьма ридала, намагаючись привести Річарда дотями.- Ти чуєш мене, Котику? Дихай, будь ласка, дихай! Ну ж бо!
-Амулет! Мерщій надінь йому амулет!- почула Анна крізь паніку і голосіння відьми голос діда Петра і згадала про амулет. Відштовхнувши відьму, яка побивалася над Річардом, вона швидко наділа йому на шию оберіг від ясновидця.
   Річард враз закашлявся, і вхопивши повітря, почав дихати. Спочатку важко, але поступово, з кожною хвилиною його дихання ставало рівномірним. Анна принесла з ванної кімнати чистий рушник і витерла спітніле чоло і обличчя коханого. Відьма тим часом заходилася обробляти і перев'язувати чоловікові рану на руці...
   ...Річард розплющив очі. У кімнату крізь щільно зашторені вікна пробивалися вечірні сутінки. Дихати було важко, в голові паморочилося. Останнє, що він пам'ятав, була холодна гірська річка, в яку він впав. І все...Більше нічого...Раптом він відчув своїм котячим шостим чуттям, що у повітрі повисла небезпека. Відчуття було настільки реалістичним, що здавалося можна було простягти руку і доторкнутися до нього в повітрі. Небезпека чомусь асоціювалася з Анною. Він з величезним зусиллям підвівся з ліжка і вийшов зі спальні. В коридорі на мить зупинився, бо почув з кухні приємні пахощі, і враз заспокоївся, вирішивши, що вона куховарить.
-Привіт, кохана,- обізвався Річард з коридору, направляючись до ванної кімнати.
-Привіт!- почулося у відповідь.
   Річард здригнувся від несподіванки і завмер на місці. Голос, що долинув із кухні, належав іншій жінці. На кухні господарювала Стелла.
- Ти?!- Річард здивовано дивився на відьму.- Що ти тут робиш?!
-Готую вечерю, вже майже закінчила. Ти як? В нормі? Дуже зголоднів? Почекай ще декілька хвилинок... Зараз будемо вечеряти.
- Де Анна?
-Поїхала...
-Чому?!
-Звідки я знаю?- Стелла зосереджено дивилася в пательню.- Мабуть злякалася. Ти був у такому стані, що будь- хто злякався б, дивлячись як ти задихаєшся. Ми ледве змогли тебе врятувати.
   Річард уважно дивився на відьму і його очі поступово темнішали і стали майже чорними.
-Вона не могла просто так поїхати...Що ти їй сказала?- холодний погляд синьо-чорних очей прострілював відьму наскрізь.
-Нічого я їй не говорила! Навіщо мені це?
   Матагот схопив телефон і почав гарячково набирати номер коханої. У відповідь лунали довгі гудки.
-Не бере слухавку...Що це все значить?
-Не знаю. Тобі робити каву?
- Яка в біса кава!- роздратовано відмахнувся Річард, набираючи раз за разом номер Анни і слухаючи довгі гудки. А потім отримав смс-повідомлення: "Дякую за все...Жити без тебе я вже не вмію, не хочу і не буду...Життя без тебе нічого не варте...Прощавай!"
-Ще раз запитую: що ти сказала Анні?- Матагот підскочив до Стелли і схопив її за горло.
   Відьма злякано поглянула на нього своїми великими карими очима.
-Нічого я їй не казала,- прошепотіла вона, намагаючись прибрати руку Кота зі своєї шиї.- Відпусти мене! Чуєщ?!
-Що ти їй сказала?- повторив Матагот своє запитання і Стелла побачила як в його очах спалахнули червоні пекельні вогники.
-Сказала, що через неї ти помреш, що вона не може бути з тобою...
-Я кохаю цю жінку до безтями, і мені байдуже, що буде з моїм життям далі, тому що без неї я не зможу жити! Ти чуєш? Без неї не зможу! І якщо через тебе з Анною щось трапиться, я знищу тебе, зітру з лиця землі! Зрозуміла?
- Ти мені погрожуєш? Ти забув, що належиш мені, а я тебе не відпускаю!
-А мені вже байдуже, відпускаєш ти мене чи ні! - Річард накинув куртку, схопив ключі від машини і телефон і вискочив у під'їзд.
- Ти куди? Ти ще слабкий, не смій! - Стелла вискочила слідом, і намагаючись зупинити його, вчепилася в руку.
-Іди до біса!- крикнув, вириваючись той, і зачинив за собою дверцята "Ауді".
   Через кілька хвилин чорне авто розчинилося у зимових сутінках. Відьма стояла на морозі в одному лише тоненькому светрику і розгублено дивилася услід Матаготові.