3 частина

                                                                    ІІІ
- Привіт, коханий!- Анна радісно посміхалася, стоячи на порозі холостяцької квартири Річарда.
-Привіт! Я так за тобою скучив!- Річард схопив її в свої міцні обійми, забувши про рану, але враз тихо застогнав.
-Що з тобою, Діку?
-Нічого, все нормально.
-Як це нормально? Зачекай!- Анна розстібнула застібку-блискавку спортивної куртки, в яку він був одягнутий і побачила заклеєну медичним пластирем рану.- А це що таке? Звідки це в тебе?
-Нічого страшного, поранився коли працював з хлопцями в майстерні...Технічна неграмотність так би мовити...- Річард ніяково посміхнувся, дивлячись на Анну своїм магнетичним поглядом.- Ходи-но до мене, моя принцесо!
-Діку, мені здається, що ти шось від мене приховуєш...- обережно промовила дівчина,- я зовсім мало про тебе знаю, про твоє життя...
-Люба моя, у нас попереду ціле життя разом, і повір, у тебе ще буде достатньо часу для того, щоб  детального вивчити всі, без винятку, подробиці мого життя...А сьогоднішній день приготував для мене найцінніший подарунок - твій приїзд...Ходи-но до мене, я дуже за тобою скучив!
-Ти уявляєш, я весь час думаю про тебе...- прошепотіла Анна, міцно обіймаючи коханого і цілуючи його в колючу щоку,- зі мною такого ще ніколи не було...Ти взагалі не виходиш із моєї голови...Я думаю про тебе цілісінькими днями...Щоб не робила, куди б я не йшла, ти завжди зі мною. Скажи,  а ти відчував, що я сумую за тобою, що думаю про тебе?
-Так, відчував...- прошепотів Річард, покриваючи палкими поцілунками її шию.
-А ти згадував про мене хоча б іноді цими днями?
-Так, звичайно, згадував...і думав...і чекав...- він підхопив кохану на руки і поніс до спальні.

   Яскравий промінець вранішнього зимового сонця м'яко прослизнув крізь легкі штори і залоскотав щічку коханої, яка ще ніжилася в його обіймах. Річард нахилився і ніжно поцілував її. Анна, не відкриваючи очей, посміхнулася і відповіла йому ніжним поцілунком.
-Для жінки найголовнішими в житті залишаються почуття, їй потрібно відчувати себе коханою. Саме відчувати, а не знати. Ми істоти, які сприймають життя інакше, ніж чоловіки. Про жіночу інтуїцію складають легенди, і це не просто красиві слова. Ми, дійсно, ловимо ваші думки і почуття кінчиками своїх вій і сховати правду від нас неможливо. Ти живеш в одному вимірі, а я відразу в сотнях, а іноді і в тисячах вимірів одночасно, і сни для мене така ж реальність, як твоя щетина на щоках щоранку. Я лісова німфа, яка наповнює казкою твій звичний простір. Я здатна перетворити твоє життя на казку, і для цього мені потрібно лише твоє відкрите серце і твоя душа,- тихо промовила вона, дивлячись коханому у очі.
   Річард зітхнув і міцніше стис в своїх обіймах Анну.
- Так, у нас, чоловіків все трішки інакше. Ми бачимо життя не таким, яким воно є насправді, а таким, якими ми є самі. І тоді коли своє тіло ми можемо оголити перед багатьма жінками, то з душею все зовсім інакше. Не кожній ми можем її показати, і далеко не кожна жінка захоче її побачити. Без прикрас, з усіма недоліками, ранами, примарами з минулого, бурями та іншими стихійними лихами. Але якщо це, дійсно, твоя жінка, то вона піде за тобою до кінця і ніщо не зможе зупинити її. Наперекір всьому, вона вилікує твої рани, втихомирить бурі і перетворить недоліки в чесноти. І ти раптом зрозумієш, що вона не злякалася твоїх демонів і що, мандруючи закутками твоєї темної душі, вона зайшла в найдальший, найтемніший її куток і змогла засвітити в ньому світло...
- Кажуть, що жінка як чарівне люстерко, наділена природною силою багатократно створювати або руйнувати. І коли чоловік відкриває свою душу коханій, вона подвоює цю енергію. Якщо ти відкриєш мені свою душу, я зможу подвоїти енергію світла в ній...
- Тобто, ти справді хочеш, щоб я відкрив тобі свою душу?- тихим голосом запитав Річард у Анни, серйозно дивлячись на неї.
-Так, хочу,- Анна помітила як в очах коханого промайнула тінь смутку і остраху.-Дуже хочу!
-Зазирнувши в душу героя ти обов'язково побачиш там монстра...І ти не злякаєшся демонів, які живуть в моїй душі?- допитувався Річард.
-Ні, не злякаюся.
-Добре, я тобі розповім дещо про себе, але трішки пізніше... Спочатку давай поснідаємо, я страшенно зголоднів.
-Добре, я зараз приготую сніданок.
-Ми приготуємо його разом.
-Згодна, тоді я зараз в душ.
   Анна накинула на оголені плечі сорочку коханого і босими ніжками попрямувала до ванної кімнати. Річард зітхнув і потягнувся, випроставшись на повен зріст на ліжку. Він прекрасно розумів, що рано чи пізно йому довелося б розповісти коханій правду про свої особливості, але дуже боявся її реакції на почуте. Такого страху він не відчував ще ніколи в жодному своєму житті. Це був страх майже інстинктивний, тваринний, страх втратити кохану людину назавжди.
-То що ти хотів розповісти мені про себе?- Анна з цікавістю поглянула на коханого, насолоджуючись запашною кавою.
   Річард зітхнув, відставив свою філіжанку в бік і взяв Анну за руку.
-Перш ніж ти почуєш про мене правду, я хочу тобі дещо сказати...Я тебе дуже кохаю, кохаю більше, ніж своє життя... Ти з'явилася в моєму житті в той момент, коли я вже і не вірив, що зможу бути щасливим. Саме ти витягла мене із моєї пітьми, навчила забувати погане, ти викреслила і стерла із моєї пам'яті тих, хто був у мене до твоєї появи. Ти заповнила собою мене всього, до останньої клітинки, до останньої краплі крові. Поруч з тобою я навчився радіти кожному дню і знову відчув смак до життя. Коли я вперше подивився в твої очі ( пам'ятаєш нашу зустріч?), я в них побачив всесвіт. Свій всесвіт...Я побачив в них себе... І я потонув у твоїх очах. Я не хочу тебе відпускати, ти мені потрібна і сьогодні, і завтра, і через багато років. Я дуже довго тебе чекав, але це чекання було того варте. І якби мені наказали знову пройти всі ті  кола пекла, які я пройшов, щоб знову зустріти тебе, я  б не вагаючись погодився. Тому що ти - мій світ, мій всесвіт...
   В величезних блакитних очах Анни бриніли сльози. вона ніжно  погладила міцну долоню коханого і промовила:
-Дякую...Ти знаєш, я кожного разу, дивлячись на тебе, не могла зрозуміти - що ти, такий успішний, мудрий, сильний, впевнений у собі, до божевілля красивий, знайшов у мені...
-Я знайшов у тобі себе...Але я маю тобі дещо розповісти про себе, я просто не маю права від тебе це приховувати. Справа в тому, що я не зовсім людина...точніше людина, але не   зовсім звичайна,-зітхнув Річард.
- Тобто як не зовсім людина? - Анна з острахом поглянула на  коханого. Тоді хто ти?
-Не бійся, я не демон, не псих і не маніяк, хоча те, що я говорю виглядає дивним...Але ж ти сама хотіла, щоб я відкрив тобі свою душу...
-Так, хотіла...І хочу знати ким ти є насправді...
-Я матагот...
- Хто?!!
-Матагот... Ти ж знаєш, що на самопочуття людей дуже часто впливає нічне світило- місяць, але на кожного він впливає по-різному. Існують люди, які дуже сильно піддаються впливу місяця, це так звані місячні людини (лунатики), енергетичні вампіри, перевертні і матаготи. Я- один із них. Щомісяця, впродовж трьох ночей, коли місяць перебуває в найбільшій повні, моя душа перетворюється на магічного чорного кота - матагота і мандрує іншими світами. Це не приносить ніякої шкоди людям, які живуть поруч зі мною, я не стаю агресивним, не перетворююся на чудовисько, не п'ю кров, ні. На перший погляд здається, що я просто міцно сплю, так, що посеред ночі мене неможливо розбудити, а насправді в цей час я знаходжуся зовсім в іншому світі і в іншому вимірі. А як тільки настає ранок, моя душа повертається у тіло, і я прокидаюся...
-Але ж це не так і страшно... Місяць дуже впливає і на жіночий організм. Жінки дуже сильно реагують щомісяця на повний місяць, на молодик, на всілякі затемнення, а також на особливий день, так званий екадаші - одинадцятий день після повні або нового місяця.
-Але у мене є одна особливість - в паралельних і потойбічних світах я не просто мандрую, я там змагаюся з різними темними силами та всілякими демонами, матаготи зазвичай стоять на стороні добра. І коли я вранці прокидаюся, всі рани, які я отримав в паралельному світі, проступають на моєму тілі. Ось чому в мене так багато шрамів.
-І давно це з тобою відбувається?- Анна з співчуттям поглянула на коханого.
-Давно, дуже давно... Справа в тому, що матаготи мають сім запасних життів і сім тимчасових смертей...Я живу на цьому світі вже сьоме своє останнє життя, звичайне життя звичайної людини, до цього я шість разів помирав і народжувався заново...
-А де ж твої батьки?
-Не маю жодної уяви. Кожного разу мене знаходили на порозі дитячого сиротинця...Раніше мене зовсім не турбувало те, що я матагот. Я звик до цієї своєї особливості і ніколи не замислювався над тим, чи можна щось змінити в своєму житті. Але коли я зустрів тебе, то зрозумів, що хочу стати звичайною людиною, що хочу позбутися цього прокляття, і я знайду вихід із цієї ситуації, обов'язково знайду... Якщо ти, звичайно, залишишся зі мною, якщо не злякаєшся мене і будеш освітлювати своїм сяйвом закутки моєї темної душі, я переверну гори, щоб стати звичайною людиною  і прожити з тобою звичайне земне життя...
   Річард замовк, тримаючи у своїй долоні маленьку долоню коханої і з острахом чекав на її відповідь. Анна підвелася зі стільця і Річард випустив її руку, думаючи, що вона хоче від нього втекти. Але Анна підійшла до нього і міцно обняла, притиснувшись всім тілом до нього.
-Не хвилюйся, коханий, ми обов'язково знайдемо вихід, знайдемо удвох.
- То ти не боїшся мене? Ти залишаєшся зі мною?- Річард радісно поглянув коханій в очі.
-Так, залишаюся,-Анна поцілувала його в колючу щоку,- тому що ким би ти не був насправді, ти- єдиний чоловік в цьому світі, якого я хочу залишити собі назавжди, забравши тебе у всього світу, і єдиний, до якого я б хотіла втекти, залишивши весь світ за своєю спиною...
-Дякую тобі, дякую за довіру...Я дуже боявся, що ти мене покинеш, коли дізнаєшся правду, дуже боявся...
-Не бійся, я тебе не залишу...У нас все буде добре...
-Так, моя маленька, все буде добре...