2 частина

                                   ІІ частина
Телефонний дзвінок пролунав серед ранкової тиші занадто голосно і тривожно. Річард простягнув руку до журнального столика і, намагаючись не розбудити Анну, підхопив свій телефон.
-Привіт, Матаготе, ти зараз де? Вдома?- знайомий жіночий голос пролунав у слухавці немов грім посеред ясного неба.
-Привіт...Ні, я зараз не вдома, - тихо відповів Річард, вивільняючись із обіймів коханої.
   Анна розплющила очі і солодко потягнулася, а побачивши, що Річард встає із ліжка, прошепотіла:
-Любий, ти куди?
-Спи, кохана, я зараз повернуся,- чоловік посміхнувся своєю чарівною посмішкою і вийшов із кімнати, щільно прихиливши за собою двері.
   Декілька секунд у слухавці дзвеніла тиша, а потім жіночий голос здивовано промовив:
-Любий?! Кохана?! Котику, ти де? Ти що, загуляв?!
-Повір, тебе це ніяк не обходить і  не стосується!- різко відрубав Річард своїй співрозмовниці.- Не варто пхати свого носа в чужі справи! Зрозуміло?
-Не грубіянь, Котику, тобі це не пасує! І взагалі, що ти собі дозволяєш? Ти мені потрібен, завтра починається повний місяць! Негайно повертайся до міста! Це наказ! Зрозуміло?!
-Так, зрозуміло,- Річард приречено зітхнув,- ввечері буду.
-Ось так вже краще...Принцесі  своїй скажи, що в тебе термінові справи в місті з'явилися, і що декілька днів ти будеш зайнятий, і не придумай притягти її з собою!
-Добре...
   Телефонна розмова зіпсувала Річарду настрій. Анна це відчула відразу - чоловік став мовчазним і похмурим.
-Що сталося, Діку? Якісь проблеми?- Анна легенько торкнулася сильного плеча коханого.
- Так, виникли деякі проблеми в автомайстерні, потрібно поїхати в місто на декілька днів.
- Так, звичайно, коли треба, то їдь...Якщо хочеш, можемо поїхати вдвох,- запропонувала вона.
-Ти знаєш, зі мною зараз не варто їхати, -Річард спантеличено поглянув на дівчину.-Судячи з проблем, мені доведеться на декілька днів поїхати у відрядження, а тобі одній буде самотньо у моєму холостяцькому лігві. Давай ти приїдеш до мене, коли я повернуся? Добре?- він ніжно поцілував Анну у скроню і поглянув на неї своїм гіпнотичним поглядом.
-Добре, коханий, так навіть буде краще...Мені саме через кількаднів потрібно буде підвезти продукти до ресторану. Тоді і побачимось.
-Кожен день у житті має свій аромат,- ніжно промовив Річард,- сьогодні дуже пахне щастям, теплом і коханням.
   Анна відчула на губах його солодкий поцілунок і зрозуміла, що знову втрачає здатність себе контролювати.
-Я буду сумувати за тобою,- тихо прошепотіла вона, цілуючи коханого і пригортаючись до нього якомога міцніше.
-Не сумуй, маленька, це лише на декілька днів...Я тебе дуже кохаю...

    Місто огортали сутінки. Річард переступив поріг своєї квартири і кинув ключі від авто на столик у коридорі. На душі було кепсько. Гнітюче почуття туги за свободою, за коханою забивало йому дихання, чорною гадюкою звивалося навколо серця. До того ж з'явилося якесь дивне відчуття тривоги, якого до цього часу він ніколи не відчував у такі дні. Роздягнувшись, він пройшов до ванної кімнати, ввімкнув душ і підставив під прохолодні струмені води своє треноване тіло, вкрите багатьма татуюваннями. Тривога на душі зростала з космічною швидкістю, підлога під ногами похитнулася. Річард прихилився спиною до скляної стінки душової кабінки і поглянув у вікно. 
   Перше, що він там побачив - яскравий повний місяць,що висів прямісінько над вікном. Повний місяць і чорне небо, вкрите сріблястими зорями. Він дивився на небесне світило, божество ночі і відчував, як воно позбавляє його тіло енергії і сили, а його душу - волі, відчував як прохолодна вода стікає по його тілу, і разом з нею його покидає відчуття реальності.
   У Річарда ледве вистачило сил, щоб вимкнути воду і вийти з душу. Діставшись спальні, він впав на ліжко і відчув, як повіки стають важкими і він провалюється в сон...Вже крізь сон  почув, як повертається ключ у вхідних дверях і швидкі жіночі кроки наближаються до нього.
-Мерщій давай мені руку, чуєш?- крізь сон почув він знайомий жіночий голос,- ми вже йдемо!
-Куди?-поцікавився він, хапаючись за тендітну, але сильну жіночу руку.
-В паралельний світ!
      
        Річард розплющив очі і побачив, що вони опинилися на галявині. Навколо буяв густий ліс, зовсім не схожий на ті ліси, які Матаготу доводилося бачити за всі свої життя. Листя на деревах було темно-зелене, велике і густе. Крізь густі хащі незнайомих чагарників чулися голоси. Річард напружився і міцніше стис у руці сталевого меча. Стелла, одягнута в шкіряні штани, білу сорочку  та шкіряну безрукавку,що звабливо облягала її красиві жіночі форми, теж тримала в руках меча.
- Що ми тут робимо?- поцікавився Річард у своєї супутниці.- Що шукаємо цього разу? Кого рятуємо?
   Відьма, відкинувши з чола пасмо довгого чорного волосся, уважно вдивлялася крізь чагарники і прислухалася до чужих голосів.
   Повернувшись до Матагота, вона притисла свій пальчик до його красивих вуст і прошепотіла:
-Тихо! Питання в нашому тандемі ставлю я, накази віддаю теж я, а ти їх мовчки виконуєш, зрозуміло?
-Зрозуміло, але ж я повинен знати, що маю робити,- сердито прошепотів Річард, пронизуючи свою власницю холодним поглядом синіх очей.
- Не нервуй, прийде час і ти дізнаєшся все, що тобі потрібно знати, Котику,- Стелла лукаво поглянула на нього своїми карими очима, обрамленими довгими густими віями. Вона була дуже вродливою відьмою, але зовсім не в його смаку. Йому подобалися білявки.
   Матагот замовк, напружено вслухаючись в голоси, що лунали все ближче і ближче.
-А тепер слухай уважно, Котику, що ми повинні зробити,- Стелла рвучко повернулася до нього.- Ми повинні викрасти магічне зілля, яке знаходиться ось у цих бовдурів і як завжди встигнути повернутися вчасно назад.
- Добре, тоді до бою!- Річард міцніше стис меча і відкинув за спину довге волосся, стягнуте на потилиці тоненьким шкіряним ремінцем.  В паралельних і потойбічних світах у нього завжди було довге волосся, і лише в двадцять першому столітті він зробив стильну модельну зачіску, яка йому дуже подобалася.
   Дорогою їхали вершники, одягнені в шкіряний одяг та озброєні  мечами та луками. Стелла та Річард напали на них зненацька, і хоч незнайомців була переважна більшість, їхня розгубленість далася взнаки. Відбиваючись від супротивника, Річард раптом відчув різкий біль у лівому боці. Зібравши волю і силу в кулак, він завдав смертельного удару своєму противнику. Стелла нахилилася і зірвала у воїна, що впав на землю, зі шкіряного паска невелику торбинку, і швидко випросталася.
-Все, потрібно забиратися звідси, хутко! Ми знайшли те, що шукали! Потрібно вшиватися! Давай руку, мерщій!- вона простягла свою руку Матаготу і лише зараз помітила, що він затискає рану на боці, а його шкіряна безрукавка вся в крові.
-Тебе що, поранили? Цього лише не вистачало! Терпи, вдома вилікую! Мерщій давай руку!..