Розділ 11. Привид у чорному шовку

Минуло вісім місяців. Жовтень розфарбував Житомир у багряні та золоті кольори, сховавши сірість панельних будинків під густим килимом опалого листя. Осіннє повітря було прозорим, холодним і чистим. Таким самим чистим, як і кров Сніжани.

Вона стояла перед дзеркалом у невеликій орендованій квартирі, яку вони з Максимом знімали вже третій місяць. Шелтер залишився в минулому, але не люди з нього. Гліб, Марта та інші стали для неї справжньою сім'єю — тією, яку не обирають по крові, але обирають по шрамах. Сніжана працювала баристою в маленькій кав'ярні біля університету, варила каву, посміхалася студентам і щовечора поверталася додому, де на неї чекали Пірат і Максим.

З дзеркала на неї дивилася зовсім інша людина. Розкішне чорне волосся, яке колись спадало до пояса, тепер було коротко, агресивно підстрижене під каре — вона зрізала його сама, разом із пам'яттю про ту ніч. Обличчя втратило хворобливу припухлість, вилиці стали гострими, точеними, а в темних очах зник той затравлений, дитячий страх. Там оселився спокій глибокої, темної води.

Вона одягла чорний шовковий брючний костюм ідеального крою, куплений у секонд-хенді, але підігнаний по фігурі знайомою швачкою. Піджак був одягнений на голе тіло, лише тонка смужка чорного мережива виднілася в глибокому вирізі. Вона не намагалася приховати бліді смуги шрамів на згині ліктя чи ледь помітну нерівність на грудях там, де Гліб зламав їй ребро. Це були її медалі. Вона вижила у війні, в якій одиниці залишаються живими.

Ззаду підійшов Максим. Він обійняв її за талію, поклавши підборіддя їй на плече, і зустрівся з її поглядом у дзеркалі. 
— Ти виглядаєш так, ніби збираєшся купити їх усіх, а потім звільнити, — тихо сказав він, легенько цілуючи її в шию. 

— Ні, Максе. Я збираюся повернути їм борг, — її голос був рівним, без найменшого тремтіння.

На тумбочці лежав роздрукований скріншот із закритого Telegram-каналу київської еліти. Сьогодні ввечері Вадим, її батько, влаштовував грандіозний благодійний прийом у бальній залі готелю Fairmont на Подолі. Іронія долі полягала в тому, що збір коштів був спрямований на «допомогу проблемній молоді». Вікторія мала виступати там із промовою як головна меценатка і турботлива мати, що "пережила особисту трагедію".

За ці вісім місяців Вікторія жодного разу не намагалася зв'язатися з Житомиром. Шелтер для неї був чорною дірою. Вона відправила туди отруту і була абсолютно, стовідсотково впевнена, що Сніжана мертва. Мачуха грала роль скорботної жінки, розповідаючи батькові, що дівчина втекла з реабілітації і зникла безвісти в наркоманських притонах.

— Ти впевнена, що готова? — Максим повернув її до себе, дивлячись просто в очі. 

— Якщо ти відчуєш хоч найменшу слабкість, ми розвертаємося і їдемо назад. Ти нічого нікому не зобов'язана доводити.

Сніжана підняла руку і погладила його по обвітреній щоці. 

— Я мертва для них, Максе. А мертві не відчувають слабкості. Мертві приходять за правдою.

Дорога до Києва зайняла дві години. Максим вів свій старенький Volkswagen, поки за вікном проносилися осінні пейзажі. Сніжана мовчала всю дорогу. Вона не репетирувала промов. Вона просто дихала, відчуваючи, як рівно і сильно б'ється її серце. На колінах у неї лежала маленька чорна сумочка. Всередині не було нічого, крім помади і старої, затертої шкіряної косметички Dior. Порожньої.

Київ зустрів їх заторами, неоновими вогнями і тим знайомим запахом бензину та дорогих парфумів, від якого Сніжану колись нудило. Вони припаркувалися в кількох кварталах від готелю.

— Я чекатиму тут, — Максим заглушив двигун. 

— Це твоя битва. Але якщо щось піде не так... 

— Усе піде так, як має бути, — вона коротко, міцно поцілувала його в губи і вийшла з машини.

Бальна зала готелю сяяла тисячами кришталевих підвісок на люстрах. Грав живий джаз-бенд, офіціанти в білих рукавичках розносили шампанське Moët & Chandon на срібних підносах. Тут зібралися вершки суспільства: політики, забудовники, моделі, чиї обличчя не сходили зі сторінок глянцю.

Сніжана пройшла повз охорону з таким холодним, владним виразом обличчя, що двоє кремезних чоловіків у костюмах навіть не подумали запитати в неї запрошення. Вони інстинктивно розступилися перед цією жінкою в чорному шовку, від якої віяло морозом.

Вона зупинилася біля високої мармурової колони, взяла з підноса келих з мінеральною водою і оглянула залу.

Батько стояв у центрі невеликого натовпу. Він посивів. У його поставі з'явилася якась важкість, ніби невидимий тягар тиснув йому на плечі. Він механічно кивав співрозмовникам, стискаючи в руці келих з віскі.

А поруч із ним була вона. Вікторія. Мачуха виглядала сліпучо в сукні кольору смарагду. Вона сміялася, закидаючи голову назад, демонструючи діамантове кольє на ідеальній шиї. Вона тримала батька під руку, уособлюючи собою образ бездоганної, відданої дружини, яка стійко переносить удари долі.

Сніжана не відчула ні гніву, ні страху. Лише абсолютну, стерильну ясність. Вона зробила крок уперед. Потім ще один.

Музика продовжувала грати, але в міру того, як Сніжана наближалася до центру зали, розмови навколо неї почали стихати. Люди розступалися, відчуваючи незрозумілу магнетичну напругу. Висока, нереально красива, бліда дівчина в чорному костюмі йшла крізь натовп, як ніж крізь масло. Хтось із давніх знайомих батька впізнав її і зблід, прикривши рот рукою. Шепіт хвилею покотився по залі.

— ...Це ж донька Вадима... 

— ...Та що ви, казали ж, що вона померла від передозу десь на трасі... 

— ...Боже, подивіться на її очі...

Вікторія почула цей шепіт. Вона з награною усмішкою повернула голову до натовпу, що розступився.

Смарагдова сукня раптом здалася на ній лахміттям. Усмішка Вікторії не просто зникла — вона зламалася, ніби фарфорова маска, яку вдарили молотком. Очі мачухи розширилися до стану чистого, тваринного жаху. Здавалося, її серце зупинилося. Пальці розтиснулися, і кришталевий келих із шампанським полетів додолу, розбиваючись на сотні бризок об мармурову підлогу. Дзенькіт скла пролунав у залі, як постріл.