Розділ 10. Зрощення кісток

Виписка з лікарні була сірою і буденною. На п’ятий день, коли показники крові стабілізувалися, а ризик раптової зупинки серця минув, завідувач реанімації просто підписав папери. Для державної машини охорони здоров'я Сніжана була лише черговою статистикою — врятованою одиницею з маргінального світу, яка рано чи пізно повернеться сюди знову.

Біля облуплених дверей приймального відділення на неї чекав Гліб. Він стояв під дрібним, колючим лютим дощем, спираючись спиною на стіну, і палив дешеву сигарету без фільтра. Коли Сніжана вийшла на ґанок, кутаючись у чужу, завелику на неї чоловічу куртку, яку їй привезла Марта, Гліб мовчки викинув недопалок в урну.

Він не сказав жодного слова докору. Просто підійшов, своєю єдиною здоровою рукою обережно, щоб не зачепити її праву сторону, де нило зламане ним же ребро, приобійняв за плечі і повів до зупинки тролейбуса.

Повернення до шелтера було важким. Сніжана боялася переступити поріг тієї кімнати. Їй здавалося, що запах отрути і смерті назавжди в'ївся у шпалери. Але коли Гліб відчинив двері, першим, що вона побачила, був Пірат. Чорно-білий кіт зірвався з місця, з гучним нявчанням кинувся їй під ноги, почав тертися об її кросівки, ставати на задні лапи, ніби намагаючись обійняти. Він схуд за ці дні, бо відмовлявся їсти, поки її не було. Сніжана опустилася на коліна прямо в брудному коридорі, притиснула до себе теплий, вібруючий клубок шерсті і гірко, беззвучно заплакала.

Решта «сімох» поводилися так, ніби вона повернулася з важкої війни, а не з власноруч виритої могили. Марта мовчки поставила перед нею тарілку гарячого курячого бульйону і погладила по голові. Костя, нервово смикаючи плечем, простягнув їй свою улюблену книгу Стівена Кінга, буркнувши: «Тут про те, як люди перемагають монстрів. Тобі треба». Ніхто не розпитував про ту коробку. Коробки більше не було — Гліб спалив її разом зі вмістом на пустирі за будинком тієї ж ночі.

Наступні два тижні злилися в один монотонний процес виживання. Тіло Сніжани відновлювалося вкрай повільно. Зламане ребро стріляло гострим болем при кожному глибокому вдиху чи різкому русі, нагадуючи про ціну її слабкості. Ночами вона прокидалася в холодному поту від панічних атак — їй снився той жовтуватий розчин у шприці, їй здавалося, що вона знову задихається.

І саме в ці найчорніші моменти поруч опинявся Максим.

Він не був частиною шелтера, але став там звичним гостем. Фельдшер приходив раз на три дні, після своїх важких добових чергувань. Він ніколи не приносив квітів чи фруктів — він приносив гематоген, дешеві, але дієві вітаміни, ампули з знеболювальним для її ребра та мазь від синців, які вкривали її руки після реанімації.

Одного вечора, наприкінці лютого, коли за вікном вив крижаний вітер, Максим сидів на табуретці в її кімнаті. Він був у звичайному сірому худі та джинсах, виглядаючи зовсім не як рятівник у червоній формі, а просто як дуже втомлений хлопець. Сніжана сиділа на ліжку, обхопивши руками коліна. Пірат спав між ними.

— Як тихарка? — запитав Максим, відпиваючи гіркий чай із надщербленого горнятка. «Тихарка» на медичному сленгу означала тиху, психологічну тягу до наркотику. — Вона там, — чесно відповіла Сніжана, постукавши вказівним пальцем по скроні. Її голос був тихим, але твердим. — Вона нікуди не зникла. Іноді я закриваю очі і мій мозок кричить, що йому потрібен «сніг», щоб просто встати з ліжка. Але зараз... зараз я відчуваю до цього не бажання, а лють.

Максим уважно подивився на неї. У тьмяному світлі настільної лампи він бачив, як змінилося її обличчя. Зникла та дитяча, наївна м'якість. Риси загострилися, вилиці стали ще чіткішими, а в темних очах з'явилася холодна, небезпечна сталь. Вона більше не була жертвою. Вона була сталевим клинком, який щойно загартували у вогні.

— Лють — це добре, — кивнув він, ставлячи горнятко на підлогу. 
— Жалість до себе вбиває швидше за передоз. Лють дає енергію. Але ти маєш контролювати її, Білосніжко, інакше вона спалить тебе зсередини.

— Я знаю, що маю робити, Максиме, — Сніжана підняла на нього погляд. 

— Я більше не тікатиму. Весь цей час я ховалася тут, у Житомирі, сподіваючись, що якщо я стану непомітною, минуле мене не знайде. Але воно знайшло. Вона знайшла. Вікторія хотіла, щоб я зникла тихо, як сміття. Щоб тато навіть не дізнався правду про те, хто приніс мені ту косметичку.

Максим нахилився вперед, спираючись ліктями на коліна. 

— І що ти збираєшся робити? Поїхати до Києва і влаштувати їй скандал? Вона виставить тебе неадекватною наркоманкою в стані психозу. Твій батько їй повірить. У неї гроші, статус і бездоганна репутація. У тебе — довідка з житомирської реанімації та історія хвороби.

— Я знаю, — Сніжана гірко посміхнулася. Її пальці зарилися в шерсть Пірата. 

— Тому я не поїду туди зараз. Мені потрібен час. Мені потрібно стати такою чистою, такою сильною і такою... недосяжною, щоб, коли батько подивиться мені в очі, він побачив не ту зламану дівчинку, яку вигнав, а жінку, яка вижила всупереч усьому. Я хочу повернути собі своє ім'я. І я хочу подивитися, як Вікторія буде дивитися на мене, живу, розуміючи, що її план провалився.

Максим дивився на неї довго і мовчки. Він бачив перед собою колосальну, титанічну трансформацію. З дна, на яке вона впала, не було шляху назад у звичайне життя. Був лише шлях вгору, до абсолютної сили, або смерть. Вона обрала силу.

Він простягнув руку і, цього разу не жорстко, а дуже обережно, торкнувся її щоки кісточками пальців. 

— Ти її знищиш, — тихо сказав він. Це не було запитання. Це була констатація факту. 

— Але ти не будеш робити це сама. Ти зрозуміла? Я витягував тебе з того світу не для того, щоб ти знову полізла в клітку до тигра без страховки.

Сніжана відчула, як від його дотику по шкірі розливається тепло, якого вона не знала з дитинства, з часів, коли була жива мама. Вона злегка притулилася щокою до його руки, заплющивши очі. 

— Чому ти це робиш, Максиме? — прошепотіла вона.