Розділ 9. Білий шум і зламані крила

Сніг падав великими, лапатими пластівцями. Він кружляв у світлі жовтого ліхтаря на Володимирській гірці, наче зграя білих метеликів. Сніжані було сім. Вона стояла в пуховику, що робив її схожою на маленького пінгвіна, і ловила ці холодні зірочки висунутим язиком. Сніжинки танули, залишаючи на губах смак чистої, свіжої води. 
— Мамо, дивись! Я з'їла зиму! — дзвінко сміялася вона. Мама — з таким самим чорним, як воронове крило, волоссям, що вибивалося з-під в'язаної шапки — підійшла ближче. Вона пахла корицею, теплим хлібом і чимось таким рідним, від чого всередині розливався абсолютний спокій. Мама зняла свою вовняну рукавичку і теплою долонею торкнулася змерзлої щоки доньки. 

— Сніг — це просто вода, пташко моя, — тихо сказала мама, дивлячись на неї своїми глибокими, сумними очима, в яких уже тоді ховалася хвороба, що забере її через два роки. — Він тане. Він не може завдати болю. Пам'ятай про це, коли тобі буде здаватися, що навколо занадто холодно. Ти завжди можеш його розтопити.Сніжана притулилася до маминого пальта. Їй було тепло. Вона була в безпеці. Вона була улюбленою донькою.

Ілюзія розбилася на тисячі гострих уламків, розрізаючи свідомість.

Сніжана спробувала зробити вдих, і її грудну клітку миттєво пронизав такий гострий, сліпучий біль, ніби туди встромили розпечений іржавий кілок. З горла вирвався жалюгідний стогін, але він потонув у пластиковій кисневій масці, що щільно прилягала до її обличчя.

Реальність поверталася повільно, жорстоко, через фізіологічні тортури. Першим повернувся слух. Ритмічне, монотонне пікання кардіомонітора над головою. Десь далеко, за стіною, чийсь важкий, булькаючий кашель. Брязкіт металевих інструментів об емальований лоток.

Потім повернувся нюх. Повітря було густим, отруйним. Воно тхнуло хлоркою, кварцом, дешевим милом і тим специфічним, солодкуватим запахом людського згасання, який буває лише в реанімаційних відділеннях старих лікарень. Житомирська міська лікарня. Відділення інтенсивної терапії.

Сніжана спробувала розплющити очі. Повіки здавалися свинцевими, зліпленими засохлими сльозами. Коли їй це вдалося, у зіниці вдарило безжальне, холодне світло люмінесцентних ламп на облупленій білій стелі.

Вона спробувала підняти руку, щоб стягнути маску, яка душила її, але рука не піддалася. Сніжана смикнулася сильніше, і на зап'ясті натягнувся широкий тканинний ремінь. Вона перевела погляд. Її руки і ноги були міцно, безжально прив'язані до металевих поручнів функціонального ліжка. М'яка фіксація. Стандартний протокол для пацієнтів після важкого передозування, щоб вони в стані психозу не вирвали катетери і трубки.

У праву вену була введена товста голка крапельниці, по якій повільно, крапля за краплею, стікав прозорий розчин — фізрозчин з магнезією, який намагався вимити з її крові залишки смерті.

— Лежи тихо. Не смикайся, бо порвеш вену, — пролунав над нею глухий, втомлений голос.

Сніжана здригнулася і повернула голову настільки, наскільки дозволяла фіксація. На табуретці біля ліжка сидів він. Той самий фельдшер зі швидкої. Максим.

На ньому була та сама червона форма з відбиваючими смугами, але тепер вона виглядала пом'ятою. На правому рукаві буріла висохла пляма — її кров. Його обличчя було сірим від перевтоми, під карими очима залягли глибокі, майже чорні тіні. Він тер перенісся двома пальцями, ніби намагаючись прогнати головний біль. У його позі не було нічого від казкового рятівника — це був просто молодий, виснажений хлопець, який відпрацював двадцять чотири години в пеклі.

Він помітив її панічний погляд на прив'язані руки. 

— Це правила, — сказав він хрипко, нахиляючись ближче. Від нього пахло розчинною кавою з пластикового стаканчика і медичним спиртом. 

— Після налоксону ти билася, як демон в екзорцизмі. Ми ледве втримали тебе, щоб ти не розбила собі череп об стіну. Як тільки лікар переконається, що ти адекватна, тебе відв'яжуть.

Він зсунув кисневу маску з її рота на підборіддя. 

— Дихати сама можеш?

Сніжана спробувала зробити неглибокий вдих. Грудну клітку знову обпекло болем. Її очі наповнилися сльозами. 

— Б-болить... — прохрипіла вона. Її голос був схожий на шелест сухого листя. Горло було розідране трубкою, яку їй ставили в машині швидкої для вентиляції легень. 

— Знаю, що болить, — без тіні жалю, сухо відповів Максим. 

— Твій сусід з протезом, Гліб здається, качав тебе так, ніби ти тренажер. Зламав тобі четверте ребро. Але якби він не зламав його, ти б зараз лежала не тут, а в підвалі патологоанатомічного відділення. Ти не дихала шість хвилин. Твій мозок був за крок від незворотних змін.

Ці слова впали на неї важкими бетонними плитами. Шість хвилин смерті. Сніжана закрила очі. І тут пам'ять, яка до цього моменту милосердно ховалася за медикаментозним туманом, обрушилася на неї лавиною.

Вікторія. Запах Tom Ford. Коробка зі светрами. Шкіряна косметичка. Зип-пакет із жовтуватим розчином. Той момент, коли вона сама, добровільно, ввела голку під шкіру.

Вона не просто зірвалася. Вона дозволила себе вбити. Її власна мачуха привезла їй заряджений пістолет, поклала його в руки, і Сніжана сама натиснула на гачок, піддавшись слабкості. Батько її не чекав. Він ніколи не чекав. Все було брехнею. Вона була просто сміттям, яке потрібно було утилізувати так, щоб не забруднити репутацію сім'ї.

Великі, гіркі сльози покотилися по її блідих скронях, вбираючись у жорстку лікарняну подушку. Вона заплакала так, як плачуть лише в дитинстві — від безвиході і абсолютної самотності, не маючи змоги навіть витерти обличчя через прив'язані руки.

Максим мовчки дивився на неї кілька довгих хвилин. Його погляд змінився. Професійний, холодний цинізм медика поступово відступав, поступаючись місцем людяності. Він бачив багато наркоманів. Зазвичай після порятунку вони проклинали лікарів, кричали матом, вимагали відпустити їх, бо в них починалася ломка. Але ця дівчина не вимагала дози. Вона плакала від іншого, глибшого болю.