Розділ 8. Розряд

Виття сирени прорізало сіре житомирське небо, розбиваючись об бетонні стіни хрущовок. Карета швидкої допомоги з вереском гальм зупинилася біля під'їзду. З неї вискочили двоє. Попереду, перестрибуючи через дві сходинки з важкою помаранчевою укладкою-реаніматором, мчав Максим.

Йому було двадцять шість. Молодий фельдшер спецбригади інтенсивної терапії. Під його очима залягли такі ж чорні тіні, як і у його пацієнтів — наслідок трьох діб без нормального сну. Він бачив на цих вулицях усе: поножовщину, алкогольні делірії, повішених і розірваних. Але його серце все ще не зачерствіло до стану каменю. Він ненавидів смерть. Це був його особистий, кровний ворог.

— Відійшов! — жорстко, без прелюдій скомандував Максим, влітаючи в кімнату.

Гліб важко відвалився вбік, важко дихаючи. Його руки тремтіли. Максим миттєво оцінив картину. Вузькі зіниці, ціаноз (посиніння шкіри), шприц на підлозі. 
— Що колола? Скільки часу пройшло? — кинув він своєму напарнику, Сашкові, який вже розкладав дефібрилятор і підключав кисневий балон. 

— Знайшов її хвилин п'ятнадцять тому. Була вже синя. Шприц під батареєю, схоже на суміш опіатів і стимуляторів, — хрипко відповів Гліб.

Максим упав на коліна біля Сніжани. Він не відчував до неї ні жалю, ні огиди. Перед ним був зламаний механізм, який він мав запустити будь-якою ціною. Він розірвав комір її улюбленого светра, того самого, з коробки, оголивши ключиці і груди для накладання електродів.

— Сашко, адреналін і налоксон! Два кубики налоксону, внутрішньовенно, зараз же! Давай їй вену! — кричав Максим, перехоплюючи масаж серця. Його рухи були ідеальними, відпрацьованими до автоматизму на манекенах і трупах. Компресії були глибокими, жорсткими. Він відчував під долонями, як труться уламки зламаного Глібом ребра, але продовжував качати.

Сашко встромив голку-метелика у вену на кисті Сніжани, яка дивом ще не спалася, і пустив по системі прозорий розчин антидоту — налоксону, препарату, який мав зірвати опіати з рецепторів мозку.

— Підключай монітор! — наказав Максим, не зупиняючи масаж.

Сашко приліпив липкі електроди до її грудей. Монітор дефібрилятора пискнув і видав хаотичну, дрібну криву лінію. 

— Фібриляція шлуночків, — констатував Максим. Серце дівчини не билося — воно просто дрібно і марно тріпотіло від передозування стимулятором, що був у суміші.

— Заряд 200 джоулів! — крикнув Максим, хапаючи праски дефібрилятора. Він рясно змастив їх гелем. 

— Відійшли всі від ліжка! Не торкатися пацієнта!

Гліб і Марта втиснулися в стіну. Максим щільно притис праски до її грудей. 

— Розряд!

Тіло Сніжани вигнулося дугою, здригнувшись від потужного удару струмом. Її відкинуло назад на підлогу з глухим стукотом.

Максим миттєво подивився на екран. Пряма лінія. Асистолія. — Сука, не здавайся, — прошипів він крізь зуби. 

— Качаю! Сашко, ще адреналін!

Він знову навалився на її груди. Піт заливав йому очі. Повітря в кімнаті пропахло озоном від розряду, медичним спиртом і запахом смерті. Максим качав, рахуючи вголос. Він дивився на її біле, ідеальне, але мертве обличчя і відчував якусь люту злість на того, хто довів цю дівчину до такого стану.

— Заряд 300! — знову скомандував він через дві хвилини. — Відійшли! Розряд!

Знову удар. Знову тіло підкидає в повітря. Максим не відривав очей від монітора. Секунда. Дві. Пряма лінія раптом зламалася. З'явився один кривий, потворний зубець. Потім пауза. Потім ще один.

— Є ритм. Слабкий, але є, — видихнув Сашко.

І в цей самий момент налоксон, який гуляв у її крові, нарешті дістався до мозку і жорстоко вибив молекули наркотику з рецепторів.

Повернення з передозування — це не легке пробудження. Це миттєве, вибухове зіткнення з реальністю помножене на миттєву найважчу стадію ломки. Організм, позбавлений наркотичного наркозу, зривається в істерику.

Очі Сніжани раптом широко, до неможливості розплющилися. Зіниці стали величезними, чорними дірами. Її спина вигнулася в нелюдському спазмі. З горла вирвався не крик, а моторошний, хрипкий клекіт. Її шлунок спазмував.

— На бік її, швидко, вона блює! — крикнув Максим.

Він миттєво перевернув Сніжану на правий бік, зафіксувавши її голову своїми міцними руками, не даючи їй захлинутися власними блювотними масами. Дівчину трусило так, ніби вона була підключена до оголеного дроту. Вона хрипіла, судомно, зі свистом втягуючи повітря, роздираючи легені. З її очей бризнули сльози болю і абсолютного, неконтрольованого панічного жаху. Вона нічого не розуміла. Вона не знала, де вона. Їй здавалося, що її розривають на шматки зсередини.

Її худі руки з посинілими нігтями почали хаотично бити по підлозі, намагаючись відштовхнути невидимих демонів. Вона вчепилася нігтями в рукав форми Максима.

— Тримаю! Я тримаю тебе, дихай! — голос Максима був твердим, але в ньому не було медичної холодності. Це був голос людини, яка стала її якорем у цьому штормі. Він не відпускав її плечі, утримуючи на підлозі, притискаючи до себе, щоб вона не розбила собі голову об тумбочку. 

— Ти жива. Чуєш мене? Ти повернулася. Дихай.

Сніжана давилася повітрям, кашляла, випльовуючи жовч, і дивилася на нього своїми величезними, повними сліз і жаху очима. Вона не бачила кімнати. Вона бачила лише його обличчя. Зосереджене, вкрите краплями поту, з темними очима, які тримали її погляд, не даючи знову впасти в темряву.

Марта за спиною Максима голосно ридала на плечі Гліба. А Максим продовжував міцно тримати Сніжану, відчуваючи, як під його руками шалено, зі швидкістю поїзда, б'ється її врятоване серце.

Вона вижила. Але пекло