Розділ 7. Зворотний відлік у тиші

Час у квартирі втратив свій звичний вимір. Для Сніжани він зупинився повністю, перетворившись на чорну, в’язку нескінченність, де не було ні болю, ні думок. Але для її тіла, покинутого на старій житомирській підлозі, почався нещадний, стрімкий зворотний відлік.

Три хвилини без кисню. Клітини мозку почали відчувати голод. Шкіра, яка ще недавно мала блідо-рожевий відтінок живого тепла, стала набувати воскового, сіро-землистого кольору. Губи посиніли до чорноти. Звужені в крапку зіниці не реагували на світло з вікна.

П'ять хвилин. Тіло почало охолоджуватися. Пірат не відходив від неї. Чорно-білий кіт метався навколо її голови, терся мокрим носом об її холодну щоку і видавав такі утробні, моторошні звуки, які тварини видають лише тоді, коли відчувають присутність смерті. Він дряпав її плече лапою, ніби намагаючись розбудити, але лялька з перерізаними нитками не ворушилася.

Десять хвилин. Вхідні двері здригнулися від звуку ключа, що повертався в замку.

Гліб «Ведмідь» повернувся зі зміни раніше — на мийці відключили воду. Він важко переступив поріг, стягуючи брудні черевики. За ним майже одразу зайшла Марта з двома важкими пакетами з Житнього ринку.

— Сніжано! — гукнув Гліб, вішаючи куртку. — Чайник поставиш? Я змерз, як собака.

У відповідь — лише гулке завивання Пірата з глибини коридору.

Гліб завмер. Роки на фронті і десятиліття на дні виробили в ньому звіриний інстинкт на небезпеку. Тиша в цій квартирі була неправильною. Вона була мертвою. Він кинув куртку прямо на підлогу і великими, важкими кроками кинувся до кімнати дівчини. Марта, відчувши його паніку, кинула пакети — картопля покотилася по лінолеуму — і побігла слідом.

Гліб рвонув двері кімнати.

Те, що він побачив, назавжди вкарбувалося в його пам'ять. Розкидані речі з картонної коробки. Порожній розірваний блістер на ковдрі. І Сніжана. Вона лежала на боці, її голова неприродно вигнулася, спираючись на ніжку тумбочки, а з куточка рота на підлогу стікала тонка смужка в’язкої слини, змішаної з кров'ю від прикушеного язика.

— Ні, ні, ні, сука, тільки не це! — заричав Гліб. Він упав на коліна так різко, що пластик його протеза глухо вдарився об дошки.

Він грубо перевернув її на спину. Голова дівчини безвольно мотнулася. Марта, яка забігла в кімнату, видала здавлений, тваринний крик і затисла рот обома руками, осідаючи по стіні. Вона бачила це обличчя сотні разів у своїх кошмарах. Це було обличчя передозування.

Гліб діяв механічно. Два пальці здорової руки — на сонну артерію. Пульсу не було. Грудна клітка не здіймалася.

— Марто! — рявкнув він так, що затремтіли шибки. 
— Швидку! Негайно! Кажи: передоз опіатами, зупинка серця, дівчина дев'ятнадцять років! Бігом!

Він поклав долоню на центр її вузької грудної клітки, накрив її пластиковим кулаком протеза, переніс вагу всього тіла і почав різко, ритмічно тиснути. Один, два, три, чотири... Під його вагою щось голосно хруснуло. Тріснуло ребро. Гліб не зупинився. Він знав, що зламані кістки зростаються, а мертвий мозок — ні. Двадцять вісім, двадцять дев'ять, тридцять... Він затис їй ніс, закинув голову і зробив два глибокі вдихи рот в рот. Її груди штучно піднялися і миттєво опали.

Погляд Гліба метнувся під батарею. Він побачив шприц з товстою чорною гумкою на поршні. 

— Болтушка... — прошепотів він у перерві між натисканнями. — Відкидаємося, мала, ти влила в себе смерть. Давай, дихай! Дихай, зараза!

Марта на задньому фоні кричала в телефон диспетчеру, розмазуючи сльози по зморшкуватому обличчю. Пірат забився під ліжко і шипів. Гліб продовжував качати, обливаючись холодним потом. Але тіло під його руками залишалося шматком мертвої, холодної матерії.