Розділ 6. Отруєне яблуко на дні картонної коробки

Минуло тридцять вісім днів відтоді, як Сніжана востаннє відчувала хімічний смак смерті на своїх губах. Тридцять вісім днів боротьби за кожен вдих, за кожну годину без болю. Житомирський шелтер, незважаючи на облуплені стіни, запах старої сантехніки та постійний холод від протягів, став для неї справжнім храмом.

Був ранок вівторка. Сніжана стояла біля вузького вікна на кухні, тримаючи обома руками гаряче горнятко з ромашковим чаєм. За склом прокидався індустріальний район: сіре небо нависало над дахами хрущовок, двірники ліниво шкребли асфальт, а поодинокі перехожі куталися в коміри курток. Вона дивилася на цей звичайний, сірий світ і вперше за багато років не відчувала бажання від нього втекти. Її мозок повільно, зі скрипом, але вчився виробляти власні ендорфіни.

У квартирі панувала тиша. Гліб «Ведмідь» ще вдосвіта пішов на зміну на автомийку — єдине місце, де брали чоловіка з протезом. Марта поїхала на Житній ринок шукати дешеві овочі для вечірнього супу. Костя та Степан вирушили на групу анонімних наркоманів на інший кінець міста, а Тарас з Оленою спали після нічного чергування на складі. Сніжана залишилася сама, не рахуючи Пірата. Чорно-білий кіт сидів на підвіконні поруч із нею, уважно спостерігаючи за голубом по той бік скла, і його хвіст ритмічно сіпався.

Сніжана зробила ковток чаю. Вона почувалася неймовірно слабкою, її вага ледь сягала сорока п'яти кілограмів, але очі в дзеркалі більше не були порожніми дірами. У них з’явився боязкий, крихкий вогник життя. Вона планувала сьогодні випрати речі, можливо, спекти найпростіше печиво з того борошна, що залишалося в шафці. Вона будувала плани на день. Для людини, яка ще місяць тому молила про смерть на брудній підлозі під'їзду, це був монументальний тріумф.

Різкий, пронизливий звук старого дверного дзвінка розірвав тишу, змусивши Сніжану здригнутися. Чай розхлюпався на пальці, обпікаючи шкіру. Пірат невдоволено нявкнув і зістрибнув на підлогу.

«Хто б це міг бути?» — подумала вона. Ніхто з чужих не знав цієї адреси. Сусіди сюди не заходили, уникаючи «неблагополучної» квартири. Волонтери зазвичай попереджали Гліба.

Сніжана поставила горнятко на стіл, витерла руки об вицвілі домашні штани, які їй дала Марта, і попрямувала до коридору. Замок клацнув. Вона прочинила важкі, оббиті потрісканим дерматином двері.

Серце пропустило удар, а потім зірвалося в шалений, панічний ритм. Повітря миттєво випарувалося з легенів.

На порозі обшарпаного житомирського під'їзду, серед обмальованих стін і запаху сирості, стояла Вікторія.

Мачуха виглядала так, ніби зійшла з обкладинки журналу: ідеально вкладене волосся, легкий, бездоганний макіяж, дороге кашемірове пальто кольору кемел, з-під якого визирали шкіряні чоботи на тонких підборах. Але найбільше Сніжану вдарив запах. Важкий, до болю знайомий шлейф парфумів Tom Ford, крізь який, попри всі старання, ледь відчутно пробивався солодкуватий душок вчорашнього елітного алкоголю. Цей запах був якорем. Він миттєво переніс Сніжану назад у скляну клітку на Печерську, у той день, коли її викинули на вулицю.

— Привіт, мила, — голос Вікторії був м'яким, тягучим, ніби политим медом. Жодної ненависті. Жодної зверхності. Лише бездоганно зіграна роль стурбованої матері.

Сніжана заціпеніла. Її пальці побіліли, вчепившись у ручку дверей. 
— Звідки... звідки ти знаєш, де я? — голос дівчини зірвався на хрипкий шепіт. 

— Київ великий, але чутки розходяться швидко. Приватні детективи творять дива, коли їм добре платять, — Вікторія зробила крок уперед, змушуючи Сніжану інстинктивно відступити всередину темного коридору. Мачуха переступила поріг. Її погляд швидко, хижо, наче сканер, пробігся по облуплених шпалерах, по старих кросівках Гліба в кутку, по худій, змарнілій фігурі пасербиці. У її очах на мить спалахнула іскра тріумфу і гидливості, але вона миттєво сховала її під маскою жалю.

— Боже, на кого ти перетворилася, дівчинко моя... — зітхнула Вікторія, хитаючи головою. Вона підняла з підлоги велику, ідеально чисту картонну коробку, яку принесла з собою. 

— Я не приїхала сваритися. Клянусь. Я приїхала з миром.

— Мені нічого від тебе не потрібно. Іди геть, — Сніжана спробувала зачинити двері, але Вікторія поставила носок чобота в отвір.

— Почекай. Вислухай мене, — голос мачухи здригнувся, вона майстерно видавила сльозу, яка заблищала в куточку ока. 

— Батько місця собі не знаходить. Він постарів на десять років за цей місяць. Він плаче, Сніжано. Твій сильний, залізний батько плаче ночами у своєму кабінеті. Він звинувачує себе. І я... я теж звинувачую себе. Я була занадто жорстокою. Я просто злякалася. Ми хочемо, щоб ти повернулася.

Кожне слово Вікторії було отруєним дротиком, який влучав точно в ціль. Згадка про батька пробила броню Сніжани. Усередині щось жалібно заскиглило — маленька дівчинка, яка просто хотіла, щоб тато її любив.

— Якщо він хоче, щоб я повернулася, чому він не приїхав сам? — тихо запитала вона, ковтаючи клубок у горлі. 

— Він боїться, що ти його проженеш. Боїться побачити тебе... такою. Він дав мені час. Сказав: «Нехай вона доведе, що хоче жити нормально. Нехай протримається ще трохи, і я заберу її в найкращу клініку Швейцарії, а потім — додому». Сніжано, я вірю в тебе. Ми всі віримо.

Вікторія поставила важку картонну коробку на стару тумбочку біля дзеркала. 

— Тут твої речі. Я зібрала твої улюблені теплі светри, ту білу худі, яку ти так любила. Трохи білизни, косметики. У вас тут так холодно... Я хочу, щоб ти відчувала часточку дому. Щоб знала, що ми тебе чекаємо.

Сніжана дивилася на коробку. У ній боролися два бажання: викинути цей подарунок прямо в обличчя мачусі або впасти на коліна і притиснути ці речі до грудей.

— Я залишу це тут, — тихо сказала Вікторія. Вона потягнулася і несподівано, м'яко торкнулася крижаної щоки Сніжани своїми теплими пальцями з ідеальним манікюром. 

— Тримайся, Білосніжко. Ти сильніша, ніж думаєш.

Мачуха розвернулася і вийшла. Клацнув замок. Сніжана залишилася сама в напівтемному коридорі. Вона стояла нерухомо кілька хвилин, прислухаючись до того, як стихає стукіт підборів по сходах, як гуде мотор дорогого позашляховика під вікнами і як він від'їжджає геть.