Розділ 5. Чистота через розпечене вугілля

Сніжана приходила до тями шматками, наче старий, пошкоджений фільм, плівка якого постійно рвалася, плавилася і спалахувала. Реальність і галюцинації злилися в один безперервний, липкий кошмар, де єдиним мірилом часу був біль.

Наступні три тижні перетворилися на найчорнішу сторінку її життя. Метамфетамін і всі ті синтетичні суміші, якими вона труїла себе в Києві, тепер мстилися їй за кожну хвилину штучної, позиченої ейфорії. Організм, позбавлений хімічного допінгу, просто відмовився працювати.

Почалося все з нестерпного свербежу. Їй здавалося, що під її блідою шкірою, прямо по венах, повільно повзають тисячі дрібних, колючих комах. Вона несамовито роздирала свої руки, шию і ключиці нігтями, залишаючи глибокі криваві борозни, намагаючись дістати цих невидимих паразитів.

Вона кричала так, що зривала голос до кривавого хрипу. Билася в конвульсіях на вузькому ліжку з панцирною сіткою. Її викручувало так, що вона блювала гіркою, зеленою жовчю в пластиковий таз, який хтось дбайливо підставляв їй. Кожен ковток води викликав новий спазм шлунка. Тіло відторгало все.

Світло в палаті було неприродно білим. Воно різало очі, відбиваючись від стерильного кахлю онкологічного відділення. Сніжані було чотирнадцять. Вона сиділа на незручному пластиковому стільці біля ліжка. У повітрі стояв той самий запах: суміш хлорки, кварцу і солодкуватого розпаду. На ліжку лежала мама. Від тієї жінки з густим чорним волоссям, яка колись ловила з нею сніжинки на Володимирській гірці, залишилася лише тінь. Її шкіра була жовтою, обтягувала кістки черепа, а волосся давно випало після агресивної хіміотерапії. Мама важко, зі свистом вдихала повітря. Очі її були заплющені. Вона стогнала при кожному русі, бо метастази проросли в кістки, і жоден морфін більше не допомагав. 

— Мамо... — маленька Сніжана обережно торкнулася її сухої, гарячої руки. 

— Тобі боляче? Мама ледве розплющила очі. У них було стільки муки, що Сніжана інстинктивно відсахнулася. 

— Біжи звідси, пташко... — прошепотіла мама сухими, потрісканими губами. 

— Не дивись на це. Ніколи не дозволяй болю зробити з тобою... ось це.

Сніжана з криком виринула з марення. Вона лежала на мокрому від поту простирадлі в житомирському шелтері. Її власні кістки ломило так само, як колись у мами. Її власна шкіра була сірою і мертвою. «Я зробила це з собою сама, — пульсувала жахлива думка в її запаленому мозку. — Рак знищив її, а я знищую себе добровільно».

Вона знову закричала, вигинаючись дугою. Чиїсь сильні руки притиснули її плечі до матраца.

— Тримаю, міцно тримаю! Давай, мала, поплач, викричи цю дрянь! — це був Степан.

Наймолодший із них. За паспортом йому було вісімнадцять, але виглядав він на всі тридцять. Внутрішньовенний наркоман з тринадцяти років, сирота з інтернату. Він був колючим, агресивним, постійно огризався матом. Але саме цей худий підліток у перші, найстрашніші дні ломки навалювався на Сніжану всією своєю вагою і тримав її за руки, щоб вона не розбила собі голову об залізну спинку ліжка.

Її не кинули. Ті самі семеро людей, які колись самі пройшли це коло пекла, стали її вартовими янголами. Ця стара п'ятикімнатна житомирська квартира з облупленими шпалерами була справжнім чистилищем.

Коли пелена агонії трохи спадала, Сніжана розрізняла їхні обличчя.

Гліб («Ведмідь»). Колишній військовий з ампутованою лівою рукою і пластиковим протезом. Він втратив сім'ю через вуличні опіати, перш ніж зміг зупинитися. Гліб був суворим, мовчазним, але його єдина здорова, важка долоня найчастіше лягала їй на лоб, перевіряючи температуру. Він міг годинами сидіти в кутку кімнати на табуретці, просто охороняючи її сон.

Тарас і Олена — пара колишніх «сольових» наркоманів. Їхні тіла були вкриті жахливими шрамами від параноїдальних психозів. Вони завжди трималися за руки. Тарас майже не говорив через пошкоджені хімікатами голосові зв'язки, але він методично, кожні дві години, приносив Сніжані теплий чай з ромашкою, а Олена допомагала їй перевдягати наскрізь мокрі футболки, не гребуючи запахом хвороби.

Костя — повністю вигорілий айтішник, що заробив мільйони і шизофренію на амфетамінових марафонах. Він постійно нервово смикав лівим плечем, іноді зривався на розповіді про змови, але саме він віддав Пірату половину своєї єдиної теплої ковдри. Чорно-білий кіт Сніжани не відходив від ліжка, і Костя годинами сидів поруч, гладив кота і розповідав йому про алгоритми.

Діана — дівчина з обличчям ангела і руками, на яких від зап'ясть до пахв не залишилося жодної живої вени. Колишня жертва елітного сутенера. У неї бракувало кількох передніх зубів, але коли Сніжана стогнала від ломоти в суглобах, Діана сідала поруч і найніжнішим голосом співала старі українські колискові.

І Марта.

Одного вечора, коли жар досяг піку, Сніжана розплющила очі і побачила перед собою жіноче обличчя. Слабке світло настільної лампи висвітило м'які риси, і Сніжані на секунду здалося, що диво сталося. 

— Мамо? — прохрипіла вона, тягнучись тремтячою рукою. — Мамо, ти прийшла... забери мене...

Жінка взяла її гарячу, липку долоню обома руками і притиснула до своєї щоки. Це була не мама. Це була Марта — жінка за п'ятдесят із сивим волоссям, колишня викладачка літератури, яка втратила єдиного сина і втопила своє горе в стимуляторах. Марта не стала виправляти марення дівчини. Вона просто почала гладити її по голові.

— Я тут, моя пташко, — тихо, ледь стримуючи сльози, прошепотіла Марта. 

— Я тримаю тебе. Сніг розтане. Він завжди тане. Тільки дихай.

Марта взяла вологий, прохолодний рушник і почала обережно обтирати запалене обличчя Сніжани. І під цей дотик, під цей шепіт, дівчина вперше за два тижні провалилася не в галюцинації, а у глибокий, цілющий сон.
 

Місяць. Рівно тридцять довгих, нескінченних днів і ночей знадобилося, щоб хімічні кайдани нарешті розірвалися і відпустили її змучене тіло.