Розділ 4. Місто застиглих сліз і чужого бетону

Міжміський еталон виплюнув її на автостанції в Житомирі о третій годині ночі. Двері з шипінням зачинилися, і старий автобус, чмихнувши сизим вихлопним димом, розчинився в темряві, забираючи з собою останній зв'язок із її минулим життям.

Сніжана залишилася стояти на потрісканому, мокрому асфальті. Місто зустріло її пронизливим, вогким вітром, який миттєво, наче крижаними лезами, пробрався під тонку шкіряну куртку. Тут не було неонового блиску Хрещатика, не було пафосу Печерська чи нескінченного потоку дорогих авто. Житомир спав важким, глухим сном під тьмяним, жовтяничним світлом рідких натрієвих ліхтарів. Небо нависало низько, випльовуючи дрібну мжичку пополам із мокрим снігом, яка миттєво перетворювалася на брудну кашу під ногами.

У неї не було плану. Не було контактів. У кишені лежала зібгана купка купюр, яких ледве вистачило б на найдешевший хостел, але в неї не було сил навіть дістати телефон, щоб подивитися карту. Її руки дрібно і безконтрольно тремтіли. Під курткою, вчепившись кігтями у її старий светр, тремтів Пірат. Чорно-білий кіт шукав порятунку від льодяного повітря, притискаючись до її живота, але тіло Сніжани вже переставало випромінювати тепло.

Починалося пекло.

Спочатку це був просто сильний озноб. Сніжана перекинула спортивну сумку через плече і пішла навмання, аби тільки рухатися. Вона брела темними, незнайомими вулицями в районі Сінного ринку. Кожен крок віддавався глухим болем у скронях. Її організм, виснажений місяцями марафонів, недоїданням і токсичним стресом, почав вимагати свою хімічну данину.

Через годину блукань вулицями, де єдиними супутниками були зграї бродячих собак та завивання вітру в дротах, озноб перетворився на глибоку, ниючу ломоту. Здавалося, ніби хтось повільно, методично вкручує іржаві шурупи в кожен її суглоб: у коліна, лікті, хребет. М'язи на ногах почало зводити болючими судомами. У животі утворився тугий, крижаний вузол, який змушував її згинатися навпіл прямо на ходу. «Сніг» — той самий метамфетамін, який ще недавно дарував їй ілюзію всемогутності, тепер безжально випалював її зсередини. Дофамінова яма виявилася бездонною.

Вона забрела вглиб якогось старого спального району. Сірі, обшарпані панельні п'ятиповерхівки стояли, як німі, байдужі свідки її падіння. У вікнах не було жодного вогника.

Сніжана підходила до під'їздів. Вона смикала важкі металеві ручки одну за одною. Закрито. Домофон. Кодовий замок. Знову закрито. Її пальці посиніли і втратили чутливість, вона обламала кілька нігтів, намагаючись підважити старі двері.

З кожним новим зачиненим під'їздом паніка всередині неї наростала, перетворюючись на тваринний жах. Сльози котилися по зблідлому, брудному обличчю. Вона ледве дихала, хапаючи повітря ротом, як викинута на берег риба.

Нарешті, дерев'яні, розсохлі двері однієї зі старих хрущовок зі скрипом піддалися. Сніжана ввалилася всередину, ледь не впавши на поріг. У під'їзді було темно. Тут смерділо підвальною сирістю, котячою сечею, гнилою картоплею і пересмаженою олією. Але найголовніше — тут не було вітру.

Вона намацала рукою холодні перила і почала підніматися. Сил більше не було. Ноги відмовлялися тримати її вагу. На сходовому майданчику між другим і третім поверхами, біля забитого сміттєпроводу, вона просто сповзла по облупленій, пофарбованій у мерзенний зелений колір стіні. Її тіло впало на холодний, запилений бетон, посипаний недопалками і лушпинням від насіння.

Вона скрутилася в тугу позу ембріона, підтягнувши коліна до самого підборіддя. Її било так сильно, що вона раз у раз билася потилицею об стіну. Зуби цокотіли з таким звуком, що здавалося, емаль зараз покришиться. Вона прикусила нижню губу до глибокої рани, щоб не стогнати вголос. Гарячий, солонуватий присмак крові заповнив рот.

Пірат вибрався з-під куртки. Він обнюхав брудну підлогу, подивився на свою хазяйку і, замість того щоб втекти шукати краще місце, ліг прямо їй на груди. Він згорнувся клубочком біля її шиї, намагаючись зігріти її своїм маленьким тілом, і почав голосно, тривожно муркотіти. Ця вібрація була єдиним, що тримало її свідомість на плаву.

«Боже, нехай я просто помру», — ця думка пульсувала в її запаленому мозку нескінченною мантрою. Вона заплющувала очі, але під повіками починалося справжнє пекло. Настала стадія гострого психозу.

Їй здавалося, що тіні на стінах під'їзду оживають, перетворюючись на довгі, чорні руки, які тягнуться до її горла. Вона чула голос Вікторії, який сміявся десь знизу, з темряви першого поверху: «Ти сміття, Сніжано. Ти нікому не потрібна. Здохни тут тихо». Вона бачила спотворене відразою обличчя батька. Вона фізично відчувала, як під її шкірою, по венах, повзають тисячі розпечених голок. Вона затискала рот брудними долонями, душилася власними слізьми, бо боялася, що якщо закричить, хтось із мешканців викличе поліцію і її знову викинуть на мороз. А морозу вона б уже не пережила.

Ця ніч здавалася вічністю. Кожна секунда розтягувалася в години чистих фізіологічних і моральних тортур. Її футболка під курткою наскрізь промокла від холодного, липкого поту, який смердів хімікатами.

Ранок прийшов сірим, безжальним світлом крізь брудне скло вікна на сходовій клітці. Сніжана була напівпритомною. Вона не могла поворухнути ні рукою, ні ногою. Вона просто лежала, дивлячись у стелю порожнім, засклілим поглядом.

Близько сьомої години ранку клацнув замок однієї з квартир на третьому поверсі.

Скрипнули двері. По сходах почали спускатися важкі, впевнені кроки масивних черевиків. Кроки раптом зупинилися на її майданчику.

— Ого, приплили... — пролунав над нею хрипкий, дуже низький чоловічий голос. У ньому не було переляку.

Сніжана з неймовірним зусиллям трохи повернула голову. Над нею, затуляючи тьмяне світло з вікна, стояла висока, кремезна фігура. Це був чоловік років сорока в старій військовій куртці. Його обличчя перетинали глибокі, жорсткі зморшки, щетина була сивою, а ліва рука... лівої руки не було. З рукава куртки визирав матовий пластик функціонального протеза.