Розділ 3. Падіння в крижану безодню

Перший місяць Сніжані здавалося, що вона знайшла універсальний пульт керування власним життям. Вона могла вмикати радість і вимикати біль за бажанням. «Сніг» давав їй крила, робив її невразливою до дошкульних коментарів Вікторії, глухою до байдужості батька. Вона приходила додому під ранок, замикалася у своїй кімнаті і малювала, писала вірші, слухала музику, відчуваючи себе генієм. Їй здавалося, що вона контролює ситуацію. «Я можу зупинитися в будь-який момент. Я ж не колюся в підворітті. Це просто елітний допінг», — так шепотів їй хімічний демон.

Але демон завжди бреше.

Минуло пів року, і правила гри змінилися. Ейфорія стала коротшою, а ось розплата за неї — «відхода» — перетворилася на справжні тортури. Сніжана танула на очах. Її колись розкішне, густе волосся стало тьмяним і почало випадати, залишаючись жмутками на гребінці. Шкіра набула прозорого, сіруватого відтінку, крізь який просвічували тонкі сині вени. Під очима залягли такі глибокі, темні кола, що навіть найдорожчий консилер не міг їх приховати.

Вона перестала з'являтися в університеті. Перестала відповідати на повідомлення старих друзів, які не були в «тусовці». Її світ звузився до одного-єдиного завдання: знайти гроші і зустрітися з Артуром або іншим дилером.

Фізіологія метамфетаміну безжальна — він випалює дофамінові рецептори. Без порошку Сніжана більше не могла не те що радіти, вона не могла навіть встати з ліжка. Її накривала чорна, параноїдальна депресія. Їй здавалося, що по стінах повзають тіні, що за нею стежать, що кожне слово Вікторії — це частина глобальної змови проти неї. Вона могла не спати по три-чотири доби поспіль під час марафонів, а потім провалювалася в мертвий, коматозний сон на двадцять годин, прокидаючись у холодному поту і сльозах.

Батьківських кишенькових грошей, яких раніше вистачало на місяць, тепер ледве ставало на тиждень. Сніжана почала брехати. Спочатку це були дрібні вигадки: «потрібні гроші на додаткові курси», «розбила екран телефону, треба ремонт». Коли батько почав відмовляти, в хід пішли власні речі. Вона потайки здала в ломбард золотий ланцюжок, який тато подарував їй на шістнадцятиріччя. Потім — дорогу сумочку. Потім — ноутбук, сказавши, що його вкрали в метро.

Вікторія все бачила. Вона спостерігала за цією агонією з хижим, мовчазним задоволенням, як павук-хрестовик, що зачаївся в кутку павутини. Мачуха чудово розпізнавала розширені зіниці, нервовий тик, постійне шмигання носом і запах хімічного поту. Але вона не била на сполох. Навпаки, вона чекала, поки пасербиця опуститься настільки низько, щоб її падіння було незворотним. Вікторії потрібен був залізобетонний привід, щоб викинути Сніжану з життя чоловіка назавжди.

І цей день настав холодного, похмурого ранку наприкінці листопада.

Сніжана повернулася після триденного марафону на квартирі Артура. Вона була виснажена до межі. Її щелепа боліла від постійного спазму, руки дрібно і неконтрольовано тремтіли. У голові гудів порожній, білий шум. Дози не було вже вісім годин, і починалася страшна, тягуча ломка. Все тіло викручувало, в животі зав'язувався болючий вузол.

Їй потрібні були гроші. Терміново. Будь-якою ціною.

Вона тихенько, наче тінь, прослизнула в кабінет батька. Він був у душі — Сніжана чула шум води. Її погляд гарячково бігав по кімнаті, шукаючи хоч щось, що можна швидко продати. На масивному дубовому столі, поруч із теками документів, лежав важкий, вінтажний швейцарський годинник Patek Philippe — гордість батька, річ, яка коштувала як хороша квартира.

Мозок, отруєний хімічним голодом, відключив залишки моралі та раціонального мислення. «Він навіть не помітить... Він має ще п'ять таких... Я просто здам його на кілька днів, а потім викуплю... Мені просто треба зняти біль...» — виправдовувала вона себе, хапаючи годинник холодними, пітними пальцями і ховаючи його в кишеню свого безрозмірного брудного худі.

Вона розвернулася, щоб вийти, але наштовхнулася на погляд.

У дверях стояла Вікторія. Вона мовчала. На її ідеально нафарбованих губах грала тонка, зміїна усмішка. Вона не стала кричати. Вона просто прочинила двері кабінету ширше, пропускаючи Сніжану, а потім, вичекавши рівно хвилину, пішла до ванної кімнати.

Сніжана влетіла у свою спальню, кинула годинник у рюкзак і почала гарячково збирати якісь речі, щоб бігти в ломбард. Вона майже застібнула блискавку, коли двері її кімнати з гуркотом відчинилися, вдарившись ручкою об стіну.

На порозі стояв батько. На ньому був розстебнутий халат, з мокрого волосся стікала вода. Його обличчя було багряним від гніву, вена на шиї пульсувала так сильно, що здавалося, от-от лусне. За його спиною, імітуючи переляк і скорботу, стояла Вікторія, притискаючи долоні до грудей.

— Що ти там ховаєш? — голос батька був низьким, небезпечним риком. Це не був голос тата. Це був голос хижака, що спіймав щура у своєму домі. 
— Нічого... тату, я просто збираюся до університету... — голос Сніжани зірвався на жалюгідний писк. Вона інстинктивно притиснула рюкзак до грудей. Пірат, відчувши жах хазяйки, забився під ліжко і тихо зашипів. 

— Дай сюди! — батько в два кроки перетнув кімнату, силою вирвав рюкзак з її слабких рук і перевернув його над ліжком.

На білу ковдру посипалося її життя. М'ятий одяг, кілька порожніх зип-пакетів із залишками білого пилу, скручена в трубочку двадцятигривнева купюра, прозорий скляний ковпачок... і важкий, золотий Patek Philippe, який глухо вдарився об матрац.

Запала мертва тиша. Батько дивився на годинник, потім на зип-пакети, а потім — на свою доньку. Сніжана стояла перед ним: худа, змарніла, брудна, з синяцями під величезними, переляканими очима. Вона тремтіла, обхопивши себе руками.

— Це правда? — його голос раптом став дуже тихим. Від цього спокою віяло могильним холодом. 

— Ти перетворилася на наркоманку? На дешеву крадійку у власному домі?

— Тату... благаю, вислухай мене... я... я захворіла. Мені потрібна допомога, мені боляче... — Сніжана впала на коліна, сльози градом котилися по її сірому обличчю. Вона простягнула до нього руки, благаючи про порятунок.