Розділ 2. Перший сніг на розпечений асфальт

Нічний Поділ зустрів її вогким, колючим вітром, який миттєво пробрався під тонку шкіряну куртку. Сніжана йшла вузькими вулицями, не помічаючи ні світла фар, ні гудків таксистів, ні випадкових перехожих. Її кроки були механічними. Мокра від віскі футболка липла до шкіри, охолоджуючи тіло, але вона не відчувала холоду зовнішнього. Холод внутрішній — глибокий, темний і в'язкий — заморозив її зсередини набагато сильніше.

Ноги самі принесли її до дверей закритого елітного клубу, де зазвичай збиралася «золота молодь» столиці. Охорона на вході, знаючи її в обличчя і пам'ятаючи прізвище батька, мовчки пропустила дівчину всередину, навіть не глянувши на її дивний, розгублений вигляд.

Клуб зустрів її важким, задушливим повітрям і вібрацією басів, яка проникала під саму шкіру, змушуючи внутрішні органи резонувати в такт музиці. Тут пахло потом, димом дорогих електронних сигарет, кальянами на грейпфруті та солодкою нішевою парфумерією. Стробоскопи різали простір на спалахи синього і червоного, перетворюючи людей на танцполі на хаотичну масу зламаних, смиканих тіней.

Сніжана пройшла повз барну стійку і забилася в найдальший куток VIP-зони. Вона впала на низький шкіряний диван, підтягнувши коліна до грудей, так само як сиділа на підвіконні свого пентхауса. Тільки кота Пірата поруч не було.

Навколо неї вирувало штучне, пластикове життя. Дівчата з ідеальними, накачаними гіалуроном губами сміялися, закидаючи голови. Хлопці в брендових футболках знімали сторіз, вигинаючись перед камерами телефонів, демонструючи пляшки дорогого шампанського. А Сніжана сиділа, дивлячись на це все скляними очима, і відчувала, як сльози, які вона так довго стримувала вдома, нарешті прорвали греблю. Вони котилися по її блідих щоках, залишаючи гарячі, солоні доріжки.

Вона плакала не через Вікторію і не через розлите віскі. Вона плакала від абсолютної, тотальної самотності в цьому галасливому натовпі. Вона відчувала себе привидом на чужому святі життя.

— Гей, Білосніжко, ти чого розкисла? — голос пролунав зовсім поруч, пробиваючись крізь гуркіт музики.

Диван прогнувся. Поруч опустився Артур — давній знайомий із їхньої тусовки, чий батько володів найбільшою мережею автосалонів у місті. На ньому був чорний худі від Balenciaga, а на зап'ясті виблискував важкий золотий «Ролекс». Артур усміхався. Але якщо придивитися ближче, у його обличчі було щось неприродне. Його зіниці були розширені настільки, що майже закривали райдужку. Щелепа була злегка, ледь помітно напружена, ніби він постійно стискав зуби. Проте його голос звучав тепло і співчутливо.

Він по-хазяйськи, але м'яко обійняв її за плечі. 
— Знову відьма вдома дістала? — він відчув різкий запах алкоголю, що йшов від її одягу. 

— Ого. Вона що, почала кидатися в тебе своїми коктейлями?

Сніжана лише кивнула, не маючи сил вимовити бодай слово. Ком у горлі душив її. Вона спробувала витерти сльози тильним боком долоні, але вони текли нескінченним потоком.

— Слухай мене, — Артур нахилився до самого її вуха. Його гаряче дихання обпалило їй шкіру. 

— Я знаю цей погляд. Тобі зараз здається, що всередині все згоріло і залишився тільки попіл. Що ти одна у величезній чорній дірі.

Сніжана підняла на нього мокрі очі. Він читав її думки так точно, ніби сам знаходився в цій дірі. 

— Але в мене є дещо, Білосніжко. Це ліки від цього. Наш маленький секрет, який перемикає світло з чорного на біле, — він міцно взяв її за крижану руку. 

— Ходімо. Тобі це потрібно.

Вона йшла за ним через натовп, наче уві сні. Артур тягнув її коридором повз охоронців, аж поки вони не опинилися біля важких дверей індивідуальної вбиральні для VIP-гостей. Він швидко заштовхнув її всередину і двічі провернув замок.

Звуки клубу миттєво відрізало, перетворивши гуркіт басів на глухе, ритмічне бубніння за стіною. У вбиральні пахло дорогим милом, а яскраве, стерильне світло відбивалося від ідеально чистих дзеркал і чорного мармуру умивальника.

Артур дістав з внутрішньої кишені худі маленький, прозорий зип-пакет. Усередині був білий кристалічний порошок. Він не був схожий на борошно, він скоріше нагадував товчене скло або... дрібний сніг, що іскрився під лампами. Він поклав пакетик на гладку, холодну поверхню мармуру.

Сніжана здригнулася. Її дихання перехопило. Вона чудово знала, що це таке. Усі в їхній закритій тусовці знали. 

— Артуре, ні... я не буду, — прошепотіла вона, інстинктивно роблячи крок назад, впираючись спиною у важкі двері. 

— Це ж метамфетамін. Я не хочу.

— Тихше, тихше, дурненька, — він лагідно торкнувся її мокрої від сліз щоки, його голос був гіпнотичним, заколисуючим. — Ніяких страшних слів. Це просто «сніг», Білосніжко. Ти ж любиш зиму? Він працює краще за будь-якого психотерапевта. Він просто заморозить твій біль. Ти перестанеш відчувати цю діру в грудях. Ти знову почнеш дихати. Обіцяю. Тільки один раз, щоб ти могла посміхнутися і забути про ту стерву в себе вдома.

Він дістав з важкого шкіряного гаманця хрустку, нову стодоларову купюру і звичною, відпрацьованою сотнями разів картою розкреслив порошок на дві ідеально рівні, тонкі білі доріжки. Потім швидко скрутив купюру в тугу трубочку і простягнув їй.

Сніжана дивилася на цей білий пил. У голові пульсувала думка про повернення в той скляний пентхаус, де на неї чекав лише запах перегару Вікторії та байдужість батька. Їй було так боляче, що фізично нудило. Вона хотіла вимкнути свідомість. Вона хотіла просто перестати відчувати.

Її рука, що дрібно тремтіла, потягнулася за трубочкою. Вона нахилилася над чорним мармуром. «Це просто сніг», — луною пронеслося в голові.

Трубочка торкнулася ніздрі. Вона заплющила очі і зробила різкий вдих.

Пекельний, хімічний біль вдарив у слизову, ніби їй у ніс засунули розпечене вугілля. Сніжана різко відсахнулася, хапаючись руками за обличчя, з очей бризнули нові, цього разу рефлекторні сльози. Вона закашлялася. Гіркий, огидний хімічний присмак стік по задній стінці горла, викликаючи легку нудоту.