Розділ 1. Скляна труна на висоті пташиного польоту

Пентхаус на двадцять п'ятому поверсі елітної новобудови на Печерську був шедевром сучасного мінімалізму. Три сотні квадратних метрів холодного іспанського мармуру, графітових панелей та ідеально рівних ліній. Усе тут кричало про гроші, статус і бездоганний смак. Але для Сніжани цей простір був просто дорогою, бездоганно стерильною труною, де кисень, здавалося, відкачували через невидиму вентиляцію.

Тут ніколи не пахло домашньою їжею, випічкою чи затишком. Повітря було просякнуте ароматизаторами з нотами сандалу, запахом дорогої шкіри від італійських диванів і тим специфічним, ледь вловимим душком елітного алкоголю, який намертво в'ївся у штори. Цей дім не дихав. Він був пам’ятником амбіціям її батька і персональною в’язницею для неї.

Сніжана сиділа на широкому підвіконні панорамного вікна, обхопивши коліна тонкими, блідими руками. Їй було дев'ятнадцять, але в її великих, темних очах застигла порожнеча людини, яка давно перестала чекати від світу чогось хорошого. Її шкіра мала той хворобливий, аристократичний відтінок білого, який так дратував мачуху. Вона дивилася вниз.

Там, далеко під нею, вирував нічний Київ. Пульсували червоні артерії автомобільних заторів на бульварі Лесі Українки, світилися вітрини дорогих бутиків, поспішали кудись дрібні, як комахи, люди. Там було життя. Брудне, гучне, справжнє. А вона сиділа за товстим, звуконепроникним склом, відрізана від усього світу.

Єдиним джерелом справжнього тепла у цій пустці був чорно-білий кіт на прізвисько Пірат. Сніжана знайшла його три роки тому — брудне, хворе кошеня, що жалібно нявчало під колесами батькового «Мерседеса» на парковці. Вона пронесла його під курткою, відмила, вилікувала попри істеричні крики Вікторії про мікробів і зіпсовані меблі. Зараз Пірат, який перетворився на розкішного, великого кота, важко муркотів, згорнувшись тугим клубком на її стегнах. Сніжана механічно гладила його по м'якій шерсті. Вібрація його тіла передавалася на її замерзлі пальці — це був єдиний доказ того, що в цьому домі є ще хтось живий.

З вітальні долинув різкий, дратівливий звук, від якого Сніжана мимоволі здригнулася: дзенькіт срібних щипців для льоду об стінки кришталевої склянки.

Вікторія починала свій щовечірній ритуал.

Батько знову не приїхав. На телефон Сніжани кілька годин тому впало сухе, бездушне повідомлення: «Затримуюсь на об'єкті, потім зустріч з інвесторами. Перекинув на картку гроші. Не діставай Віку».

Він завжди відкуповувався. З моменту смерті мами від агресивної форми раку п'ять років тому, батько поховав себе в будівельному бізнесі. Він не зміг витримати болю втрати і просто вимкнув свої емоції, а заодно — і свою доньку. Сніжана стала для нього болючим нагадуванням. У неї було те саме чорне, як смола, волосся і ті самі глибокі очі, що й у матері. Тому він уникав її. А через рік після похорону привів у дім Вікторію.

Вікторія була колишньою моделлю. Жінка з гострими, як лезо, вилицями, ідеально зробленою фігурою та очима, в яких плескалася суміш нескінченної зверхності і панічного, тваринного страху перед старістю. Вона не любила батька Сніжани, вона любила його статус і платинову кредитку. І вона люто, до скрипу зубів ненавиділа свою пасербицю.

— Сніжано! — голос мачухи розрізав ідеальну тишу квартири. Він уже був в'язким, злегка розтягнутим після перших трьох порцій віскі Macallan.

— Ти збираєшся вийти зі свого барлогу, чи так і будеш

діти там у темряві, як приблуда?

Сніжана міцніше притиснула до себе кота. Вона заплющила очі, сподіваючись, що якщо не реагувати, не видавати жодного звуку, мачуха просто нап'ється до стану відключення і засне на дивані у вітальні. Але сьогодні Вікторії потрібна була жертва. Їй потрібна була мішень для власної отрути.

Двері кімнати розкрилися. Світло з коридору боляче вдарило по очах Сніжани.

На порозі стояла мачуха у дорогому шовковому халаті, що ледве тримався на її надто худих, кістлявих плечах. Від неї тягнуло важким, задушливим шлейфом нішевих парфумів і кислим запахом перегару, який не могла перебити жодна м'ятна жуйка. Вікторія спиралася плечем на одвірок, її погляд злегка блукав, поки не сфокусувався на дівчині.

— Дивишся на мене своїми щенячими очима, — прошипіла жінка, роблячи крок у кімнату. Лід у її склянці загрозливо брязнув. 
— Сидиш тут, страждаєш... Зображаєш із себе велику мученицю. Думаєш, якщо ти молода, то краща за мене?

Вікторія підійшла ближче. Її обличчя скривилося в гримасі, яка мала б бути усмішкою, але виглядала як оскал. — Твій батько дивиться на тебе і бачить її. Твою святу, ідеальну, мертву матір, — мачуха навмисно виділила слово «мертву», знаючи, як сильно це б'є. 

— А я бачу просто невдячне, ліниве дівчисько. Паразитку, яка тягне в мій ідеальний дім брудних тварин!

Вона зробила різкий випад у бік підвіконня. Пірат відчув небезпеку ще до того, як вона підняла руку. Кіт зашипів, випустивши кігті, і блискавкою метнувся з колін Сніжани під велике двоспальне ліжко, розчинившись у темряві.

— Не чіпай його, — тихо, але надзвичайно твердо сказала Сніжана. Вона повільно спустила ноги з підвіконня і вирівнялася. Дівчина була вищою за Вікторію, молодшою і, попри блідість, у ній відчувалася прихована сила.

— Ти смієш мені вказувати у моєму домі?! — Вікторія зірвалася на вереск. Її очі налилися кров'ю від гніву. Вона замахнулася рукою зі склянкою.

Бурштинова рідина віскі з льодом виплеснулась, влучивши Сніжані прямо в груди. Холодний алкоголь миттєво просочив тонку бавовняну тканину її улюбленої білої футболки, залишаючи липку, смердючу пляму. Запах спирту вдарив у ніс так різко, що Сніжана мимоволі затримала дихання.

Вона не підняла рук, щоб захиститися. Вона просто стояла і дивилася на цю зламану, злісну жінку з абсолютною, мертвою порожнечею всередині. Ця порожнеча боліла фізично. Це був тягар у грудях, який з кожним днем ставав усе важчим, заважаючи дихати. Вона розуміла: батькові байдуже, що відбувається за цими дверима. Він не захистить її. Ніхто не захистить.