Розділ 17. Може, ти мене зігрієш?

Сніжана

Я не помітила, як минула ніч. Чесно. Останнє, що я пам’ятаю, — це м’яке світло лампи, книжка в руках і обіцянка собі: Ще один розділ і спати. Але цей «ще один розділ» затягнув мене в справжню безодню. Герой доводив мене до сказу. Господи, я б на місці головної героїні не пробачила його! А вона? Так швидко… так легко… Я перевернула сторінку, облизала губи і зробила ще один ковток води, бо чомусь стало спекотно. Чесно кажучи, я такого ні разу не читала.

Здавалося, що весь світ зник, залишивши мене наодинці з цими сторінками.

А потім…

— Сніжано.

Я підстрибнула, почувши його голос. Боже, він мене налякав! Я подивилася в сторону вікна. Що вже ранок?!

Ян стояв у дверях, схрестивши руки на грудях. На ньому була чорна футболка, що облягала м’язи, і сірі спортивні штани. Волосся злегка розтріпане. Карі очі примружені.

Я різко сіла, ховаючи книжку під подушку. Чорт.

Ян звужує очі, ніби вивчає мене, потім робить крок ближче. І ще один.

О, ні.

— Що ти ховаєш? — повільно підіймає брову.

— Я нічого не ховаю! — голос звучить так само переконливо, як і слова першокласника, що з морозивом на обличчі запевняє, що не їв солодкого.

Ян уже поруч, його високий силует нависає, створюючи небезпечне відчуття близькості.

— Вставай, — каже тихо.

— А якщо ні?

Я його не боюся. Ну, майже.

— Тоді я сам подивлюся, що ти там сховала, — бурмоче він, нахиляючись до подушки.

Я блискавично кидаюся вперед, впиваючись пальцями в подушку, притискаючи її до ліжка всім тілом.

— Ні, там нічого такого, — заявляю, заливаючись рум’янцем.

— Сніжано, — голос стає ще нижчим. Попереджувальним.

— Що? — роблю великі очі, щільніше притискаючись до подушки.

— Це ж книжка?

— Ні!

— Ти жахлива брехуха.

Він нахиляється ще нижче, його тінь накриває мене. Я бачу, як його руки впираються в матрац по обидва боки від мене.

— Злізь із подушки.

— Не хочу.

— Сніжано.

— Ян.

Мої губи зрадницьки смикаються в усмішці. Серце калатає, але я не відступаю. Йому ж не обов’язково знати, що я читала, правда? Я просто хочу захистити своє право на приватність!

— Добре, — він повільно випрямляється. — Раз ти не хочеш злізти…

А потім хлопець клацає пальцями в мене перед носом. Я від несподіванки моргаю, і в цей момент він різко висмикує подушку з моїх рук. Якого дідька? Я навіть не встигла нічого зрозуміти! Хлопець бере книгу в руки, швидко пробігається поглядом по сторінках. Брови спершу зводяться докупи, а потім різко здіймаються. Я бачу, як його губи трохи розходяться. І нарешті вираз обличчя завмирає.

— Боже милостивий, — бурмотить він, ніби це його остаточно добило.

Його вуха... вони рожевіють? Вони справді рожевіють! Я ніколи такого не бачила! Ян завжди такий стриманий, такий холодний, наче живий екземпляр самоконтролю. Але зараз… Хлопець різко кидає книжку на ліжко, ніби вона обпекла йому пальці.

— Клята Елеонора, — пробурчав собі під ніс, явно роздратований. — Більше не впущу її в будинок.

Я кліпаю.

— Що?

— Одягайся на тренування, — різко кидає хлопець і, не чекаючи відповіді, виходить, грюкнувши дверима.

Ще кілька секунд сиджу на ліжку, ошелешено дивлячись на двері.

Що це тільки-но було?

Я хапаю книгу, швидко розгортаю її на сторінці, яку він встиг переглянути, і перечитую те, що там написано… Ой. Я рвучко закриваю роман і, здається, теж червонію до кінчиків вух. Сцену описано дуже докладно. Надто докладно. Враховуючи те, як він… і як вона… а ще той момент, коли… Вони були в незвичному положені. Я мотаю головою. Але щойно я заплющую очі, уява підсовує мені картинку — Яна на місці героя.

— Ні-ні-ні! — я схоплююся з ліжка й мало не перечіплююся об ковдру.

Тренування! Так, треба на тренування. Тренування допоможе. Я вирішую, що сьогодні викладуся на всі сто. Якщо сильно втомлюся, то мій мозок точно припинить підсовувати мені ці… образи. 

Але… Чому вся взаємодія між нами якась… незграбна? Вона зовсім, не така, як в книгах.

Я втомлено видихаю та позіхаю. А спати-то все ж таки хочеться.

***

Я бігла.

Ні, мене змушували бігти.

Ян не просто тренував мене, він мучив мене. П'ять днів поспіль — розтяжка, силові вправи, віджимання, присідання. А сьогодні… Біг? Справді? Хіба мої ноги ще не натерті до крові?

— Ян, я знесилена, — простогнала я, намагаючись утримати темп.

— Ти надто балакуча для виснаженої, — спокійно відзначив він, навіть не збившись із дихання.

Я закотила очі. Він узагалі втомлюється?

Свіже повітря трохи прояснює мій мозок, хоча після безсонної ночі здавалося, що ноги ось-ось заплутаються в собі. Я уповільнила біг, а потім просто зупинилася, впершись руками в коліна і важко дихаючи.

— Все… досить… я зараз помру…

— Не помреш. Ти вже витримала більше, ніж думала, правда?

Похитала головою, переводячи погляд на лівий бік. Перед очима з’явилася річка, залита м’яким ранковим світлом, я мало не зомліла від полегшення. Гладка водна поверхня, оточена високими деревами, здавалася таким спокійним прихистком після нещадного тренування. Ноги боліли, дихання збилося, але думка про прохолодну воду миттєво оживила мене.

— Ти ж не… — почав Ян, але я його вже не слухала.

Я швидко стягнула кросівки, потім шкарпетки. Я зустрілася з його поглядом — уважним, трохи настороженим. Ян уперся руками в стегна, ніби намагався зрозуміти, що в мене на думці.

— Сніжано, — його голос став ще нижчим, попереджувальним.

Я ж, відчувши якийсь дивний виклик у його тоні, вирішила зіграти роль.

Повільно, наче зволікаючи, я підняла руки до краю футболки й неквапно стягнула її через голову. Під нею залишився легкий спортивний топ. Моє серце калатало від хвилювання, але я змусила себе виглядати впевненою, як героїні з книжок. Зрештою, що я втрачу? Ну крім гідності, звісно. Але хто взагалі переймається такими дрібницями, коли ти стоїш напівроздягнена перед своїм викрадачем/тренером/втіленням суворої дисципліни?