Розділ 15. Вибір

Сніжана

Блондинка сіла поряд зі мною на ліжко, колихаючи ногами. Я ж сиділа, напружено втупившись у підлогу, бо якщо підніму очі… доведеться дивитися в її обличчя, і тоді я точно спалюся.

Малюк? У Яна є дружина?.. Боже.             

Я відчуваю, як кров відливає від обличчя.

— Пробач… Я не знала, — кажу я тихо, стискаючи руки на колінах. — Ти… ти ж його дружина, так?

— Дружина? Кого? Яна? — спочатку дівчина спантеличено підіймає брову, а потім починає голосно реготати.

Я кліпаю, відчуваючи, як щоки знову спалахують. Її сміх дзвінкий, легкий, ніби це найсмішніше, що вона коли-небудь чула. Вона навіть прикриває рот рукою, але все одно не перестає сміятися. І я вже жалкую, що взагалі відкрила рота.

Може, я щось не так зрозуміла? Але ж у неї дитина від Яна, так? Чи, можливо, він просто… Я навіть не знаю, як це назвати.              

— Ой, не можу! — Вона витирає кутики очей, зітхаючи. — Дружина! Ян і я! Оце так поворот! Яка ж ти мила!            

Я насуплююся, губи міцно стискаються.          

— То… це ні? — перепитую, все ще розгублена.

— Звичайно ж, ні! — хитає вона головою, все ще усміхаючись. — Не хвилюйся, моє серце належить іншому чоловікові. Цілком та безкомпромісно.

Значить, Ян не одружений. Це… Гаразд, мені легше від цього.

— То хто ти для нього?                      

Дівчина повертається до мене й усміхається — яскраво, лукаво.

— Умовно назвемо мене… його прокляттям. Або просто Еля.

— А я Сніжана, — бурмочу.                

Напружуюсь, але Еля раптом ляскає мене по коліну, змушуючи здригнутися.

— То все ж таки, Сніжано, як Ян викрав тебе з весілля?

Я розгублено кліпаю.                   

— Ем… — починаю, трішки знітившись. — Я тікала через вікно…

Вона завмирає на секунду, потім знову вибухає сміхом.

— Ти тікала? Через вікно? — повторює, ніби не може повірити у почуте. — Це навіть цікавіше, ніж історія, коли моя подруга кидала туфлями від Dolce&Gabbana в хлопця, який поцілував її на балу. Хоча я очікувала більше екшену... Отже, ти стрибнула у невідомість, а він такий, оп, і врятував?

— Це не зовсім так… — я соваюся на місці. — Я не знала, що він там. Просто тікала з весілля, від… — не можу змусити себе вимовити ім'я Арсена, тому лише хитаю головою. — А Ян… він просто з’явився.

— О, моя улюблена казка: «Втікала від одного хижака й натрапила на іншого». Романтично, правда ж?

Я не знаю, як реагувати.             

Вона нахиляється ближче, її рука накриває мою.

— Послухай, — її голос змінюється, стає серйознішим, м'якшим. — Насправді, я прийшла не просто так.

— Тобто?                       

— У тебе є вибір.                    

Я кліпаю.                          

— Вибір?                                     

Еля повільно киває, кліпаючи довгими віями.

— Вважай мене доброю феєю. Я можу допомогти тобі втекти.

Моє серце гупає десь у горлі.               

Втекти.

Це ж те, чого я хотіла, правда? Свобода. Вирватися, зникнути, більше не бути нічиєю пішаком у цій грі. Але…

— Навіщо тобі це?

Дівчина дивиться на мене серйозно, хоча в її очах ще тліють іскри притаманного їй лукавства.

— У кожної людини повинен бути вибір, Сніжано, — відповідає вона, стискаючи мою руку. — Тебе хотіли змусити вийти заміж за незнайомого чоловіка, а тепер Ян вирішує за тебе. Це нечесно.

Я стискаю губи. Вона має рацію.

— Але чому саме ти? Чому тобі не байдуже? — питаю, вдивляючись у її красиве, живе обличчя.

Еля зітхає, відкидається назад, спершись руками об ліжко.

— Бо я знаю, як це — коли тебе змушують робити те, чого ти не хочеш, — тихо каже вона. — І я не впевнена, що задумав Ян.

Я відчуваю, як усередині зароджується холодний сумнів.

— І ти хочеш допомогти мені…

— Втекти з країни, і добре влаштуватися, — вона киває. — Якщо ти пообіцяєш зберегти Яна і всіх інших в таємниці та більше ніколи не повертатися.

Ці слова збивають мене з пантелику.

— Чому?

Дівчина схиляє голову набік, уважно вдивляючись у моє обличчя.

— Бо якщо ти повернешся, це означатиме, що ти знову у пастці. А я не рятую людей, які не хочуть бути врятованими. Арсену ти не потрібна, а ось своєму батькові…

— Зачекай… — я нахиляюся вперед, дивлячись їй прямо у її гарні сині очі. — Чому ти так впевнена, що Арсен не буде мститися?

Еля усміхається куточками губ, немов я щойно запитала щось смішне.

— Бо я знайома з ним, — відповідає вона просто.

Я моргаю.

— Тобто?

— Він був одружений на моїй троюрідній сестрі, і... 

— І він вбив її? — перебиваю, не встигнувши зупинити свої думки.

Еля спочатку широко розплющує очі, а потім… сміється.

— Господи, ні! — вона качає головою. — Не варто так сильно довіряти пліткам, Сніжано.

Мої щоки та вуха знову палають.

— Але ж…

— Мілана жива та здорова, — запевняє дівчина. — Бігає по всій країні, шукаючи спосіб позбутися свого «прокляття».

— Прокляття?

Вона зітхає, схрещує руки на грудях і кидає на мене задумливий погляд.

— Прокляття кохання, — каже таким тоном, ніби говорить про щось буденне. — Їй ворожка сказала, що якщо вона закохається, то її коханий загине.

Я моргаю.

— Це ж… маячня.

— От і я так думаю. Але вона сприйняла це надто серйозно. Спочатку уникала стосунків, потім вирішила, що потрібно випробувати долю, вийшла заміж за Арсена… а наступного дня втекла.

— Чому?

— Бо їй здалося, що з ним щось сталося через неї. Я точно не знаю деталей, але після цього вона мчала по всій країні в пошуках шаманів, екстрасенсів і всіх, хто міг би зняти з неї це «прокляття». А Арсен... Ну, ти ж бачила, який він зараз?

Я ковтаю. Арсен був холодним, жорстким, закритим… і, здається, навіть злим.