Розділ 14. Несподіваний гість

Ян

У Сніжани була дивовижна властивість усміхатися, ніби нічого не сталося. 

Зараз вона сиділа у вітальні, ріжучи тканину, висунула язик, зосереджено дивлячись. Щоки трохи почервоніли, губи злегка стиснуті, а брови складені будиночком. З вигляду – звичайна дівчина, захоплена своїм заняттям. Ніби нічого й не було. Ні жаху в її очах, ні панічної атаки.  

Я ж сидів у кріслі навпроти, бездумно гортаючи планшет. Читаю книгу, але не бачу слів.  

— Ти завжди так концентруєшся? — кидаю байдуже, дивлячись на неї з-під лоба.  

— Що? — вона кліпає, підіймаючи голову.  

— Кажу, що якщо ти ще трохи висунеш язик, то випадково відкусиш його собі.  

Її губи відкриваються, ніби вона хоче відповісти, але потім вона закусує нижню губу й дивиться на мене так, ніби намагається розгадати, жартую я чи ні.   

— Я не така незграба, як ти думаєш, — бурмоче вона.   

— Авжеж, — саркастично підкидаю брову. — Ти ж тільки вчора ледь не зірвалася у прірву, а потім залізла на мене через якогось вужа.   

Її щоки миттєво спалахують.   

— Це був інстинкт! — обурюється дівчина.  

— Інстинкт. Цікаво. Які ще в тебе є інстинкти, Сніжано? 

Вона червоніє ще сильніше.

— Ти жахливий, — шепоче дівчина, знову опускаючи очі до тканини. — Що ти там завжди читаєш? Почитай вголос.

Я закриваю вкладку з психологією про панічні атаки й відкидаю планшет на підлокітник крісла.

— Ти точно вмієш шити? — переводжу тему, скептично оглядаючи клаптик тканини в її руках.

Сніжана зводить на мене очі, у яких з'являється виклик.

— А ти точно вмієш читати?

Кутики моїх губ сіпаються, але я не піддаюся на її провокацію.

— Ти не відповіла.

— Ти теж.

Ми дивимося одне на одного, мов гравці за шахівницею. Вона перша не витримує — зітхає й бурмоче:

— Мене навчила моя мама, — бурмоче вона, не дивлячись на мене. — А потім, коли вчилася в закритій школі, і в мене залишався час за комп’ютером у бібліотеці, то дивилася відео.

— Закрита школа? — повторюю, повільно відкидаючись на спинку крісла.

Сніжана кліпає, ніби усвідомлює, що сказала зайве. Я іноді спостерігав за нею, але це було вже, коли вона закінчила школу, тому не сильно вдавався в подробиці того, де вона вчилася.

— Так, — коротко відповідає, опускаючи очі.

— За що тебе туди відправили?

Вона напружується.

— Це не в’язниця, — кидає вона з викликом.

— Але й не звичайна школа, — відзначаю я, уважно її вивчаючи.

— У нас була гарна бібліотека, — хитає вона плечима.

Я чую ухилення.

— То ти навчилася шити через відео?

— Так, — її рожеві губки смикаються. — Уявляєш? Це не так уже й складно.

— Тобі це подобається?

— Я завжди хотіла створювати речі, які подобаються, — каже вона і проводить пальцем по тканині, ніби це щось живе. — Уявляла, як буду носити те, що зробила сама.

У її голосі чується щось… ніжне. Наче маленька дівчинка, яка мріяла про щось більше, ніж мала.

Я дивлюся на її витончені руки. Стрункі пальці, легкі рухи. Дівчина підіймає на мене свої темні очі, і я бачу, як її щоки знову наливаються фарбою.

Дуже мило. Дуже погано.

Вона не має права дивитися на мене цими великими, наївними очима, ніби я не той, хто її викрав, не той, хто тримає її тут, не той, хто може стерти цю мрійливу усмішку одним лише словом.

Сніжана хапає тканину й опускає погляд. Я також відводжу погляд, повертаючись до планшета, але мене знову відриває дзвінок у двері. Різкий, короткий звук розрізає тишу, змушуючи Сніжану здригнутися. Вона переводить на мене погляд, і в її очах читається здивування та страх.

— Ти когось чекав?

Дивлюся в планшеті на вхідну камеру й відчуваю, як мене дере роздратування.

— Ні, — коротко відповідаю, різко встаючи.

Я виходжу з вітальні та йду до дверей, внутрішньо вже готовий до сварки. Відчиняю й бачу її.

— Елеонора, — промовляю, стискаючи щелепу. — Якого біса?

— О, Янчику, ти навіть не уявляєш, як я скучила за твоїм стриманим виразом обличчям, — весело каже вона, намагаючись зайти, але я її не пропускаю.

— Ти не повинна тут бути.

— Чому? — вона зводить брову, скидаючи з плеча модний плащ. — Тому що ти не любиш несподіванки?

Я вдихаю глибше.

— Тому що тобі не можна тут бути, — повторюю, кидаючи погляд на її живіт, ще непомітний для сторонніх, але для мене очевидний.

Елеонора закочує очі.

— О, Ян, я вагітна, а не з кришталю.

— Не в цьому річ, — кажу я сухо. — Їй не можна бачити тебе.

Елеонора змінюється в обличчі.

— Ти жартуєш?

— Ні.

Вона дивиться на мене уважно, наче намагається розгадати, що коїться в моїй голові. Потім зводить руки на грудях.

— Отже, я повинна розвернутися і піти тільки тому, що твоя маленька полонянка не має мене бачити?

Я зціплюю зуби.

— Я не хочу, щоб вона розповіла про тебе.

— Про мене чи про малюка? 

Я не відповідаю.

І в цю секунду чую тихий звук — щось на кшталт приглушеного вдиху.

Повертаю голову, щоб побачити, як Сніжана стоїть у тіні коридору, трохи відступивши, але я все одно бачу її обличчя. Її губи міцно стиснуті, а очі блищать, ніби вона намагається стримати щось у собі.

— Не хвилюйся, — її голос тихий, але сповнений болю. Її спина випрямляється, ніби вона змушує себе стояти рівно. — Навіть якщо мій батько прийде по мене, я не розповім нічого. Я не настільки безсердечна, щоб наражати на небезпеку безневинну дитину.

Дівчина розвертається й просто йде у свою кімнату.

— Чудово, Ян, — голос Елеонори наповнений несхваленням. — Просто блискуче.

Я проводжу рукою по обличчю, відчуваючи втому. Господи, ці жінки... 

— Елео...

Вона хитає головою.

— Я йду до неї.