Розділ 13. Не відпускай мене

Сніжана

Обличчя Яна так близько, що я бачу кожну тінь у його очах. Я чую шипіння, і... Стоп. Шипіння? Я дивлюся боковим зором… Це змія? Матінко моя рідна! Я різко хапаюся за Яна, судомно чіпляючись за нього, як перелякана коала. Моє тіло тремтить, а серце калатає так, що, мабуть, його чути в сусідньому лісі. 

— Там змія! 

— Це вуж, — його голос звучить абсолютно спокійно, майже байдужо. Ніби перед нами не смертоносне створіння, а плюшевий ведмедик.

Я втискаюся носом у його шию, гарячково чіпляючись за тканину футболки.

— Не відпускай мене, будь ласка, — майже беззвучно скиглю, і відчуваю, як його м’язи напружуються під моїми пальцями.

Він не відповідає. Не штовхає мене, не намагається прибрати. Просто стоїть, ніби розмірковує, що з цим робити. Його м’язи тверді, як камінь, а серце — спокійне, виважене. Не калатає, як моє. Не мчить наввипередки з панікою. Я чую, як він глибоко вдихає, ніби збирається з думками. А потім я відчуваю, як його рука лягає мені на поперек. Затримую дихання. Він не просто підтримує — він стискає. Міцно, тепло, впевнено. Іскри вибухають у мене під шкірою. Я повільно підіймаю голову. Ян не рухається. Його погляд, холодний і зосереджений, ковзає по моєму обличчю.

— Вужі не отруйні, — його голос зовсім поруч. Трохи хриплуватий.

Я кліпаю, намагаючись зосередитися на сенсі його слів, а не на тому, як вони звучать.

— Але вони ж кусаються?

Він зітхає, ніби розмовляє з безнадійною дитиною.

— Якщо їх не чіпати — ні.

Мені хочеться відповісти щось розумне, але єдина думка, яка засіла в голові: "Яка ж у нього гарна лінія щелепи".

Здається, я дивлюся на неї занадто довго, бо Ян різко прижмурює очі. Його рука на моєму попереку напружується, ніби він вагається — штовхнути мене чи ще сильніше притиснути.

— Ти взагалі збираєшся злізти? — бурчить він.

Я кліпаю.

— А змія?

— Вона вже поповзла. — Ян повільно зводить брову. — На відміну від тебе.

О, чорт.

Я повільно опустилася, не підіймаючи на нього погляду.  

— Ходімо додому, нагулялися, — видихає хлопець.

Надуваю щоки й іду за ним, покірно ступаючи стежкою.

Чому мені подобається Ян?

Серйозно, Сніжано, що з тобою не так? Він твій викрадач. Він тебе ненавидить. Він не усміхається тобі, не говорить теплих слів, не намагається сподобатися. Його дратує навіть твій голос.

Я збентежено кусаю внутрішній бік щоки, намагаючись знайти відповідь. Це якийсь синдром заручниці? Але… хоч він не палає почуттями до мене, але добре відноситься… Годує, купує речі, допоміг мені підстригтися, тримав в обіймах, коли я боялася, навіть вивів зі ступору поцілунком… Хоча міг не робити цього. Одного разу я впала ступор перед мачухою, так вона дала мені ляпас… Ян теж міг так вчинити, але не вчинив. Це вже щось говорить про нього, так?

Я тихо видихаю, опускаючи плечі.

Мені вперше подобається хлопець, і це мій викрадач.

Чудово, Сніжано. Просто геніально.

Але що ж зробив мій батько Яну? Якщо все настільки жахливо, що він готовий був мене викрасти, то що буде, коли я дізнаюся правду? А що, якщо я зненавиджу себе за це? І що, найважливіше, що Ян збирається робити зі мною? Він же не просто так тримає мене біля себе…? Він збирається повернути мене батьку? Я безліч разів запитувала сама себе, але досі не можу знайти відповідь. Безнадійне відчуття просочується в мої груди.

Ми мовчки доходимо до будинку. Ян без зайвих слів зникає у своїй кімнаті, а я прямую до своєї. Швидко переодягаюся у футболку й шорти, залізаю під ковдру. Як завжди, залишаю ввімкненим нічник на тумбочці. Заплющую очі… і майже одразу засинаю. Прогулянка явно втомила мене.

***

Я сиджу на підлозі в крихітній кімнаті без вікон. Холодно. Страшно. Гола лампочка на стелі не горить – мачуха вимкнула світло перед тим, як замкнути мене тут. Вона сказала, що я повинна навчитися слухатися. Що я повинна зрозуміти, хто в цьому домі головний.

Я обіймаю себе за плечі, намагаючись дихати рівно. Але коли чую легке шарудіння, щось всередині мене стискається. Це не вітер. Не дощ. Це…

Миша. Вона маленька, сіренька, пробігає біля стіни, і я розумію, що не самотня. Серце вистрибує в горло. Я притискаюся до стіни, намагаючись стати якомога менше. Але миша не зникає. Вона нюхає повітря, крутить носиком… і наближається.

Я не можу кричати. Якщо кричатиму, мачуха подумає, що її урок пройшов успішно, і наступного разу зробить щось гірше. Але страх… страх душить мене.

Темрява змикається навколо.

Я не хочу тут бути.

Я хочу вибратися.

Будь ласка…

Випусти мене.

***

Різкий вдих розриває темряву. В грудях пече. Мене трусить. Я не одразу розумію, де я. Все в кімнаті розпливається, повітря стає важким, ніби мене знову зачинили в тій темній кімнаті.

«Це просто сон… Просто сон…»

Я забиваюся в кут, обхоплюю себе руками, мотаю головою, намагаючись прогнати спогади. Темрява. Самотність. Шурхіт.

Я задихаюся.

Двері різко відчиняються, і я здригаюся так, ніби мене вдарили струмом.

— Сніжано?

Ні-ні-ні, не підходь!

— Вийди… — мій голос тремтить, слабкий, беззахисний.

Хлопець не рухається, але я відчуваю його присутність.

— Що сталося?

Я щільніше притискаюся до стіни, труся головою, притискаю долоні до вух.

— Вийди! — хриплю.

Ян робить крок уперед.

— Я не заподію тобі шкоди.

Його голос тихий. Майже ніжний.

— Вийди!

Я захищаюся. Захищаюся від нього. Від усього. Мені потрібен простір. Повітря. Я хапаю щось з тумбочки — книгу — і кидаю в нього. Ян встигає ухилитися, але не йде.