Розділ 10. Випробування терпіння

Ян

Я виходжу з душу, витираючи волосся рушником. Пара клубочиться у повітрі, осідає на дзеркалах і шкірі, огортає кімнату м’яким вологим теплом. Ноги босі, кахель під ногами холодний, створюється різкий контраст після гарячого душу. Підходжу до дверей, однією рукою розтріпую волосся, іншою відкидаю рушник, що висів на стегнах. Але в останній момент згадую, що не один у цьому домі. Чорт, я все ще забуваю... Натягую рушник назад, затягуючи його тугіше. 

У коридорі напівтемрява, лише тьмяне світло зі стелі кидає відблиски на меблі. Я роблю кілька кроків уперед, направляючись до своєї кімнати, коли раптом...

— Ян, я хотіла…

Щось м’яке і легке врізається в мене з такою швидкістю, що я навіть не встигаю видихнути. Ми падаємо. Голосно, невідворотно, без жодного шансу втриматися. Я відчуваю, як моя спина зустрічається з підлогою, як у легенях вибиває повітря, як різкий біль віддається у хребті. Але найбільша проблема — те, що на мені лежить.

Сніжана.

Розпатлана, зі здивованими очима і — чорт забирай — зручно вмостилася на моїх грудях.

На секунду ми обоє мовчимо.

А потім…

— Ай! Ой! Вибач! — вона рефлекторно ставить руки мені на груди, намагаючись піднятися.

Проблема №1: вона не врахувала, що коли ти лежиш на людині, відштовхуючись від її грудей, ця людина не отримує ніякого кайфу.

— Ти мене вбиваєш.

— Ой! — вона панікує ще більше, знову смикається…

Проблема №2: коли вона смикається, рушник загрозливо сповзає.

Я швидко ловлю його однією рукою, а іншою притримую її за талію.

— Сніжано, не ворушися.

— Я намагаюся злізти! — вона дихає часто й нервово, намагаючись піднятися, але все робить тільки гірше. Набагато гірше.

— Будь ласка, не старайся так сильно.

Але вона старається. Божевільно, хаотично, з диким писком, при якому, якби у нас були сусіди, то вже, напевно, зателефонували у поліцію.

— Чорт забирай, перестань крутитися! — ричу я, притримуючи її міцніше.

— Я не можу!

І в цей момент вона, не усвідомлюючи всієї трагічності ситуації, опускає долоню на мій прес.

Тиша.

Довга, насичена дуже багатозначними відчуттями тиша.

Вона кліпає.

Я кліпаю.

Вона… з цікавістю (я бачу це, чорт забирай!) трохи стискає пальці.

— Ух ти… — виривається у неї пошепки.

Ян, терпіння. ТЕР-ПІН-НЯ.

— Сніжано, — ім’я виривається скрипучим голосом, таким самим, як стара завіса, що ось-ось зірветься. Дівчина підводить погляд. — Що ти робиш?

Вона кліпає ще раз. Повільно переводить погляд на свою руку, що досі лежить на моєму животі, а потім опускає погляд ще нижче. Я майже чую, як у її голові клацає вимикач розуму. Темні очі розширилися, мов дві глибокі криниці.

— Ти… ти… — вона ковтає. — У тебе… рушник…

Я ривком знімаю її з себе, як кусючого кота, і, не церемонячись, просто відштовхую вбік. Вона падає на підлогу поруч, але не кричить. Навпаки, дивиться на мене, мов кролик на удава. Фіксую свій рушник міцніше. Дівчина видає дивний звук — щось середнє між писком і задиханим «ох».

— Я… я… — починає вона.

Я важко дихаю, проводячи долонею по обличчю.

Тільки цього мені не вистачало.

— Сніжано, якщо ти плануєш мене вбити, обери менш принизливий спосіб, — рикаю. — Що це, в ім'я всього святого, відбулося?

— Я… я хотіла… хотіла, а потім… оступилася, — її голос тоншає, вона явно не знає, куди подіти руки.

— І вирішила впасти на мене? Оригінально, не сперечаюсь.

Вона ще більше ховає обличчя, хапаючись за поділ футболки, наче це допоможе повернути час назад.

— Якщо ще раз спробуєш мене облапати, я зв’яжу тебе й кину в підвал, — бурмочу я, підводячись.

— Я… я не спеціально, — бубонить дівчина, червоніючи до кінчиків вух.

Я знав, що мені варто бути милим. Варто задобрити її. Проблема лише в тому, що мені складно навіть прикинутися милим.

Я знову дивлюся на неї. На її розгублений погляд. На губи, які вона кусає, навіть не усвідомлюючи цього. Я не той, ким вона хоче мене бачити. І я точно не рятівник, якому вона може подякувати. Одного дня я стану причиною її болю.

Я прикриваю очі, втягую повітря.

— Я просто хотіла запитати, чи ти бачив мою гумку для волосся… — видає вона пошепки.

Я розплющую очі.

— Ти врізалася в мене, скинула на підлогу, влаштувала цирк і мало не зняла з мене рушник, щоб запитати про гумку для волосся?!

Вона жалібно дивиться на мене, кліпає. А потім знову тихо:

— То ти бачив?

— Боже, дай мені терпіння.

Я важко видихаю.

— Сніжано, — говорю з таким терпінням, на яке не знав, що здатен. — Якщо ти не знайдеш свою гумку, чи світ завалиться?

Вона мружиться, явно роздумуючи над моїми словами.

— Можливо… — знизує плечима. — У мене просто волосся лізе в очі. А це страшенно дратує, коли намагаєшся працювати… Тому.. ем-м..

Я заплющую очі, масажую перенісся.

Це покарання. Кармічний ляпас. 

— Добре, — я роблю повільний крок до неї. — Обговорімо важливість гумки для волосся.

Дівчина кліпає.

— Ну… — починає вона.

Я нахиляю голову.

— Важливіша за те, що ти щойно мало не влаштувала мені інфаркт?

Сніжана робить півкроку назад.

— Чи, можливо, важливіша за те, що мало не зняла з мене рушник перед Богами та Всесвітом?

— Ой… — ховає обличчя за руками.

Я дивлюся на неї.

— На твоїй руці.

Вона завмирає, а потім повільно опускає погляд.

На зап’ясток.

Там, де міцно закручена її клята гумка для волосся.

Тиша.

— О, — каже вона майже беззвучно.

Ще раз вдихаю, повільно, глибоко, намагаючись не сказати того, за що потім доведеться просити вибачення. Але Сніжана робить це складним завданням. Проводжу долонею по обличчю, заплющую очі й повільно рахую до десяти. Це… це якесь прокляття. Ні, серйозно.