Розділ 9. Дякую тобі...

Сніжана

Я сиджу на дивані, втупившись у блокнот перед собою, і механічно воджу олівцем по паперу. Лінія, ще одна, трохи затемнити тут… Прокляття, треба переробити комір. Я намагаюся зосередитися, але щоразу, коли погляд випадково чіпляється за Яна, мій мозок підсовує мені спогади про той момент.

До мого першого поцілунку. З викрадачем. Хоч і привабливим. Ну агов! Це якось несправедливо! У романтичних фільмах перший поцілунок — це ніжно, красиво, під романтичну музику… А не… це. Я тоді не відразу усвідомила, що сталося. Просто одного моменту мій мозок перезавантажився, а в наступний — моя долоня приземлилася йому на щоку. Я тихенько фиркаю. Ну а що, природна реакція! Включилася, отямилася, оборонилася! А він, до речі, навіть не розізлився. Просто пробурмотів відповідь на мою загадку, розвернувся й пішов.

Минуло майже два дні, і з того моменту ми майже не розмовляли. Він навіть не запитував, що зі мною сталося тоді... Ян готував їжу, а я мовчки їла. Він зникав у своїх справах, я удавала, що мене це не хвилює (але це не правда). 

А тепер ми сидимо у вітальні. Я згорнулася на дивані, підібгавши ноги, і швидко малюю ескіз костюма. Лінії лягають легко, навіть натхненно, і я думаю: ну, нарешті щось хороше в цьому всьому.

Шити для нього... Чомусь ця ідея мені подобається.

Підводжу погляд.

Ян сидить навпроти в кріслі, задумливо схилившись над своїм планшетом. Він зосереджено щось читає. Він завжди щось там читає. Що він там читає?  Світлі брови злегка зведені, губи стиснуті, а пальці ритмічно постукують по боковій панелі. Його вигляд не повинен бути таким... таким... Ну, ви зрозуміли.

Я кліпаю й швидко опускаю погляд назад у блокнот.

Лише тоді згадую. Мірки. Мені потрібно буде зняти його мірки. А це значить... Я зможу полапати…. доторкнутися. Ну, знаєте, чисто професійно. Нічого особистого.

Я повільно підводжу погляд знову.

Так... у нього широкі плечі... вузька талія… довгі пальці, що зараз невагомо стискають ручку... Гаразд, Сніжано, не в ту сторону. Але я не винна, що мій викрадач настільки добре складений, правда? Серйозно, він ідеальна модель! Не перекачаний, але й не худорлявий... 

Задумливо хитаю ручкою перед носом, намагаючись не дивитися туди (туди — це на його руки, спину, шию і все інше).

— Що? — раптом питає він, навіть не відриваючи погляду від планшета.

Я різко здригаюся.

— Що «що»?

— Ти вже п’ять хвилин пихаєш повітря ручкою, наче розлючена морська свинка.

Я… Він… Що?! Знущається з мене?

— Морська свинка? — я обурено видихаю, опускаючи ручку. — Ти серйозно?!

Він, нарешті, відриває погляд від планшета й підіймає одну брову.

— Морські свинки не пихають повітря! — я перехоплюю ручку двома пальцями, розмахую нею, ніби це меч. — Вони… вони…

Я зависаю.

Що вони роблять?

— Вони пискують, — Ян неквапливо нахиляє голову.

— Тобто тепер я ще й пискуча?!

— Що ж, уявімо, що я цього не казав, — він стискає губи, ніби серйозний. — Але ти все одно пискуча.

— Я не…!

В цей момент у двері стукають. Я замовкаю та напружуюся. Ян зводить очі, коротко дивиться на мене, ніби перевіряючи мою реакцію, а потім спокійно встає й виходить.

Я ловлю себе на тому, що він залишає після себе дивний вакуум. Мені було… спокійно, поки він був поруч. Навіть у тиші, навіть без слів. А зараз — напруга миттєво заповнює кімнату, стискає плечі, змушує уважно стежити за кожним звуком.

Чути глухі чоловічі голоси. Я не можу розібрати слів, Ян говорить тихо, рівно, а другий голос — низький, грубіший.

Мені не подобається це відчуття. Незнайомий чоловічий голос у цьому місці здається чимось… лячним. Дивно, правда? Я в домі викрадача, якого знаю лише декілька днів. Ковтаю клубок у горлі, розгладжуючи край паперу. Добре. Усе добре. Ян не дозволить нічого… небезпечного. Чи дозволить? Я ж не знаю, хто він насправді.

Ручка дверей у вітальню різко повертається. Я підводжу голову й…

Ого.

Хлопець, який заходить, явно більший за Яна. Широкоплечий, високий, з упевненістю хижака у кожному русі. Але не старший, скоріше одного віку з моїм викрадачем.

— Ну привіт, малеча, — кидає він.

Я лише мовчки кліпаю, вдивляючись у нього.

Це… що зараз було? «Ну привіт, малеча»? Ми що, знайомі?

Хлопець ставить пакети на стіл і картинно витрушує руки, ніби щойно зробив щось грандіозне.

— Себастьян, — представляється, а його погляд зупиняється на мені.

Ні, не просто на мені. На моїй майці. Я слідкую за його поглядом і… О, Господи. Мої груди. В кімнаті трішки прохолодно. І це видно. Обличчя миттєво спалахує жаром, а я різко хапаю подушку з дивана й притискаю до себе, намагаючись приховати те, що вже, мабуть, бачили всі.

Я швидко переводжу погляд на Яна, який стоїть трохи осторонь, склавши руки на грудях. Погляд незадоволений, ледь помітно напружений.

— Іди вже, — бурмоче він, дивлячись на гостя.

— Що, навіть чаю не запропонуєш? — розчаровано зітхає.

— Ні, Себ. Ти ж розумієш, що якщо вона втече, то тепер пам’ятає твоє обличчя? — промовляє рівним тоном.

Себастьян перекидає один пакет ближче до мене й, навіть не питаючи дозволу, падає на диван поруч. Я автоматично відсуваюся. Все ще тримаю подушку притиснутою до грудей, але тепер скоріше як зброю.

— Якщо вона втече, то це означатиме, що ти погано виконуєш свою роботу, — спокійно відповідає Себастьян, розвалюючись на дивані так, ніби це його особисте помешкання.

Я ще більше стискаю подушку. Два метри від нього — це достатньо? Чи треба ще трохи відсунутись?

Ян скептично зводить брову, а Себастьян тим часом нахиляється вперед, хапає один із пакетів і кидає його мені на коліна.