Розділ 8. Притискаючись до її вуст

Ян

Мене ніщо в житті не готувало до цього. Жоден прорахунок, жоден план, жодне рівняння не могло передбачити ситуацію, у якій я зараз опинився.

Моє обличчя лишається незворушним, але всередині все спалахує коротким замиканням. Вперше за багато років я не знав, що відповісти. Не тому, що не мав варіантів. А тому, що мій мозок просто завис. 

Думки розділилися на два табори. Одна частина все ще намагається проаналізувати сказане нею, розібрати це за логічними компонентами, знайти прихований зміст. Інша ж просто хоче стукнутися головою об стіну.

Вичікувально дивлюся на неї, підіймаючи брови. Дівчина знову відкриває рот, ніби хоче ще щось сказати, але потім різко стуляє губи. Очі її розширюються, і я ще не встигаю зрозуміти, що відбувається, як вона підхоплюється з місця й тікає в кімнату, грюкнувши дверима.

Я кліпаю.

Я вже думаю, що, може, кращим рішенням було все-таки зв’язати її та вставити кляп у рота... Що вона хотіла цим сказати? І головне — чому, біса, вирішила повідомити про це саме мені? Вона грається зі мною? Чи це просто… вона? Це називається: вгадай, що я викину далі?

Повільно нахиляюся вперед, спираючись ліктями на коліна й розтираючи перенісся.

«Тоді добре, що я незаймана». 

Я підводжуся й повільно проходжу до її дверей. Вони зачинені. Я міг би відчинити їх. Міг би просто зайти. Але… Замість цього я стукаю один раз. 

Тиша. 

— Сніжано. 

Знову тиша. 

Я опираюся долонею на дверну раму, дивлюся на зачинені двері перед собою й повільно вдихаю. 

— Якщо вирішиш закопати себе від сорому, то нагадую: лопата в сараї. 

Мені здається, що я чую слабке бурмотіння зсередини, але вона не відповідає вголос. Я дозволяю собі легку усмішку, перш ніж розвернутися й піти. 

Сідаю назад на диван і вмикаю планшет. Екран загоряється м'яким блакитним світлом, і я швидко гортаю стрічку новин. Як я і передбачав — жодної згадки про зникнення Сніжани. Ні заяв, ні гучних статей, ні навіть незначних заміток у жовтій пресі.

Це лише підтверджує мою теорію.

Кравець не хотів би, щоб новини висвітлювали його життя. Особливо якщо це стосується жінки, яка мала стати його дружиною. Для такого чоловіка, як він, це більше, ніж просто невдача — це пляма на репутації. А Кравець свою репутацію береже. Вперше він не зумів втримати жінку біля себе, а тепер втратив наречену ще до того, як узяв її за дружину. Це точно б'є по самолюбству.

Я задумливо постукую пальцями по краю планшета.

Чи всі плітки про нього правдиві? Ні. Абсолютно, ні.

Він може навмисно лякати, але це все фікція. Я бачив, як його виставляли безжальним, жорстоким, холоднокровним. Десь у цьому є правда. Але не вся. Сніжані про це не варто знати. Хай думає, що Арсен жорстокий чоловік. Це зробить її трохи слухнянішою.

Але її батько… він точно не буде здаватися....

Я похмуро хмикаю та повертаюся до планшета, відкриваю нову вкладку і швидко вводжу кілька запитів. Психологія поведінки в неволі. Лактовегетаріанство. Після читання, важко зітхаю, вимикаючи планшет. Знову йду до кімнати та стукаю.

— Виходь. Я буду готувати, будеш дивитися, що я тебе не буду труїти.

Двері не відчиняються. Я нахиляю голову, чекаючи, чи почую хоча б якийсь звук. Але за ними — лише мовчання. Вона заснула? Втекти точно не могла. Я вже думаю, чи варто просто зайти, але вона випереджає мене — двері різко відчиняються, і вона з’являється в проході, зосереджено глянувши мені просто в очі.

— Я не голодна, — видає вона з удаваною байдужістю.

— А я й не питав. Ходімо.

Спочатку вона не рухається, а потім я чую тихі кроки позаду себе. Заходячи на кухню, беру блокнот і ручку та простягаю їй.

— Що це? — вона хмуриться.

— Пиши, що тобі потрібно купити.

— Я… — бурмотить, але повільно бере блокнот, дивлячись на мене з-під лоба. — І що мені писати? 

— Продукти. Від чого ти не відмовишся. Також подумай, чим любиш займатися. І запиши, що тобі потрібно для цього.

Я бачу, як її брови здригаються.

— Навіщо тобі це знати?

— Для твого власного блага, — я знизу поглядаю на неї, потім додаю: — Тобі ж не хочеться здуріти тут без діла?

Я відступаю на крок назад і дивлюся на неї очікувально. Вона стискає пальцями обкладинку блокнота, опускає погляд, ніби зважує щось.

— Я… — роззявляє рот, але потім знову стуляє губи. Мовчить. Щось у її виразі змінюється.

Я розвертаюся та тягнуся за дошкою для нарізки, дістаю овочі з холодильника.

— Колись… я любила шити. Але це було давно...  — стиха відповідає дівчина.

— Тоді запиши все, що тобі потрібно.

— Але це...  — вона заминається.

— Що? — тяжко видихаю.

— Це буде дорого, — повільно промовляє.

Я хмикаю. Ніби чужі гроші для неї мають якесь значення...

— Зшити костюм зможеш?

— Що? Для тебе?

— Для мене, — киваю, не зводячи з неї погляду.

Сніжана завмирає, і я даю їй час. Її очі бігають по порожньому аркушу, ніби вона намагається зрозуміти, що з нею зараз відбувається.

— Це не так просто, — нарешті каже вона. — Потрібен ескіз… матеріали… інструменти…

— Пиши все, Сніжано, — повторюю я рівним голосом, беручи до рук ніж і починаючи нарізати овочі.

Вона мовчить кілька секунд, перш ніж починає виводити перші слова на папері...

***

Ми їмо мовчки. Я зосереджений на своїй тарілці, а вона… вона, здається, теж. Але раз у раз підіймає очі, ніби намагається зрозуміти мене. Вона їсть повільно, задумливо, і коли ставить ложку на стіл, я бачу, що майже доїла свою порцію. Це добре. Я вже підіймався, коли краєм ока помітив щось маленьке, що пробігло під стільцем.

Чорт.

Мишеня.

Я стискаю щелепи й швидко оглядаю кімнату. Дрібне створіння зникає в затінку біля плінтуса. Треба поставити мишоловку. Повертаю голову до Сніжани, щоб попередити, але…