Розділ 5. Привабливий викрадач

Сніжана

Я прокидаюся від яскравого сонячного світла. Незвично. У моїй кімнаті завжди було темно. Штори були щільні, важкі, не пропускали жодного промінчика. Кілька секунд я лежу, не розуміючи, що не так. Голова паморочиться, тіло здається важким, як після сильної застуди, а горло пересохло, ніби я не пила води цілу вічність. Я повільно кліпаю, намагаючись зібрати докупи думки, але вони розпливаються, мов чорнильні плями на мокрому папері.

Спогади нахлинають хвилею. Весілля. Відчай. Втеча. Чоловік у балаклаві. Його очі... Укол.

Повільно повертаю голову й оглядаю незнайому кімнату. Але.. вона зовсім не схожа на камеру для заручників. Це не підвал, не тісний склад, не покинутий завод. Гарне дерев’яне ліжко, стіл, шафа. Важкі штори, які, мабуть, на ніч зачиняють вікно, бо зараз вони розсунуті, й світло падає прямо на мене. 

А ще крісло. 

І він. 

Я не можу одразу відірвати погляд. 

Мій викрадач спить у кріслі, відкинувшись назад, голова трохи нахилена, одна рука лежить на підлокітнику, інша впала на стегно. Дихає глибоко й рівно. Світле волосся розкуйовджене, ніби він нервово проводив пальцями по ньому перед тим, як заснути. Чомусь уявляла його темноволосим, хоча бачила тільки очі в балаклаві… Брови темніші за волосся, трохи зсунуті, ніби навіть у сні він щось обмірковує. Молоде обличчя здається незвично спокійним — високі вилиці, рівний ніс, плавно окреслені губи, на щелепі — легка неголеність. Я гадала, що викрадач буде… старший, суворіший, страшніший. Хлопець, мабуть, не набагато старший від мене. 

Я опускаю погляд на себе й… Якого біса на мені інший одяг?  Це не та жахлива весільна сукня, яку на мене напнули насильно. Це звичайна сіра футболка, яка спадає на одне плече, і якісь спортивні штани. Хвилинку…  Він переодягнув мене? Мене охоплює справжній жах, і я інстинктивно дивлюся знову на хлопця. Звісно, я впевнена, що йому не сподобалося те, що він бачив… У мене не було дивовижної фігури, крім… Ну, груди у мене є. Я здригаюся від цієї думки, щоки обпалює жар. Чорт, Сніжано, яке, до біса, це має значення – що він там бачив чи не бачив?

Цей… Я ж жива, так? Ціла? Нічого не болить, нічого не здається… порушеним. Все добре. Поки що.

Я знову переводжу погляд на нього, і в животі щось дивно стискається. Відчуваю, як на щоках спалахує рум’янець, і швидко відвертаюся. Це точно не здорова реакція на викрадача-незнайомця.

З його грудей виривається низький видих, він ворушиться, потягуючись. Футболка підіймається вище, відкриваючи прес, і...

О, Матір Божа. 

Я зараз помру. Або запишуся в монастир. 

Я не встигаю відвернутися чи прикинутися сплячою. Він хрипло зітхає, розплющує очі й одразу впивається в мене поглядом. Я завмираю. Хлопець кліпає, дивиться на мене, ніби оцінює мій стан, а потім потягується ще раз.

Я повинна щось сказати. Але я не знаю, що саме. І тоді моя дурна голова видає єдину можливу фразу:

— У тебе гарний прес.

…

Ні. Я цього не сказала. Я ж цього не сказала?

Він завмирає. Очі трохи розширюються, а потім звужуються. Вираз обличчя змінюється на змішаний — подив, розгубленість і щось ще.

— Що? — його голос усе ще хрипкий від сну, але тепер у ньому з’являється ще й здивування.

Я теж шокована. Це не те, що треба було сказати. Це навіть не те, що я думала сказати. Просто моя дурна голова вирішила, що найкращий спосіб вижити після викрадення — комплімент його пресу?

Я хочу, щоб земля мене поглинула.

— Я… — я ковтаю, намагаючись врятувати ситуацію, але рятувати тут уже нічого. — Тобто… забий. Я нічого не казала.

Хлопець повільно підіймає брову й схиляє голову вбік, скептично дивлячись на мене.

— Ти точно сказала, що…

— Ні, — я поспішно заперечую.

— Так.

— Ти це вигадав.

— Не вигадав.

— Ти просто був ще не повністю у свідомості…

Чорт забирай, яка ганьба.

Хлопець тихо зітхає, відкидається назад у кріслі, ніби я його втомила, і повільно проводить рукою по волоссю. Він не встигає й слова вимовити, як я, підіймаючись, щоб сісти, спокійно питаю:

— Будеш мене вбивати?

— Що?

— Ну, вбивати? — повторюю я.

— Ні, — каже він після паузи.

— Ґвалтувати?

Щелепа хлопця ледь помітно смикається.

— Ні.

— Продавати в рабство?

Його брови трохи зсуваються.

— Ні.

— Катувати?

Він різко видихає, ніби втрачає терпіння.

— Ні.

— Відрізатимеш пальці?

— Із таким списком запитань ти більше схожа на жертву, яка хоче дати ідеї своєму викрадачеві.

Я зводжу плечі.

— Ти ж уже мене викрав. Логічно припустити, що у тебе є якась мотивація.

Він стиха хмикає. Викрадач нахиляється вперед, спираючись передпліччями на коліна, і дивиться на мене так, ніби намагається мене прочитати. Хіба це не були цілком логічні запитання?

— Логічно. Тебе вже викрадали? 

— Не один раз, — відповідаю чесно. 

Він мовчить, оцінює мене. 

— І що зазвичай роблять викрадачі? 

— По-різному, — я зітхаю. — Один погрожував мене продати. Другий тримав у підвалі, поки мій батько не заплатив викуп.

Хоча, в той момент я сумнівалася, що батько це зробить…

Викрадач, ім’я якого я досі не знаю, не відводить від мене погляду. Очевидно, він намагається зрозуміти, чи я жартую, чи кажу правду.

— І тепер ти просто сприймаєш викрадення як черговий буденний епізод? — у його голосі чується скепсис.

— А як ще мені це сприймати? — я дивлюся на нього. — Кричати? Плакати? Ридати і благати про милість?

Він мовчить.

— Якби це допомагало, я б, може, і спробувала, — додаю я. — Не думаю, що моє життя було колись кращим, ніж твій полон.

— У тебе погане життя?

— А ти як думаєш? — я всміхаюся.

Він мовчить, але щось у ньому змінюється.