Розділ 4. Сніжинка в полоні

Ян

Я кладу її на ліжко, трохи сильніше, ніж потрібно. Тканина сукні дряпає руки, а мереживо залишає нестерпний свербіж на обличчі. Чорт, яка ж незручна річ. Я відвертаюся, розтираючи щелепу.

Доволі дивно викрадати когось, хто і так хотів втекти.

— Дякую, Себ. Буду тобі винен, — киваю другу.

Себастьян стоїть біля дверей, спокійний, як завжди. Ми з ним разом були в дитбудинку, разом вибиралися з дна, разом ставали тими, ким стали, але не без допомоги Ернеста.

— Що далі? — питає він, запихаючи руки в кишені.

— Твоя допомога мені більше не потрібна.

Себ знизує плечима, вдаючи байдужість, але я знаю його достатньо добре, щоб зрозуміти: він розважений. Зацікавлений.

— Справді? А ти впевнений, що впораєшся сам? — він скоса поглядає на ліжко, де лежить вона.

Дихає рівно, спокійно, зовсім не схожа на ту, що кілька годин тому балансувала на карнизі, намагаючись врятуватися.

Смішно.

— Я впораюся, — коротко відповідаю, знімаючи спортивну кофту, закидаю її на спинку стільця.  Трясця, на вулиці літо, і я неймовірно сильно спітнів.

— Викрадати дочку того покидька замість того, щоб просто вбити його, — Себ закочує очі. — І нащо вона тобі?

Я мовчу. Знаю, що відповідь йому не сподобається. Себастьян зітхає й підходить ближче, кидає погляд на дівчину, що досі спить.

— Симпатична, — видає він нарешті.

Я кидаю на нього погляд спідлоба.

— Ти мені не допомагаєш, якщо оцінюєш її зовнішність, — бурмочу, проводячи долонею по волоссю.

Себ лише кривить губи.

— Не хвилюйся, я на малоліток не западаю, — його голос просякнутий звичним сарказмом. — У тебе є план?

— Так.

— Сподіваюся, не такий же поганий, як твоя ідея з викрадення.

Я не реагую на його сарказм. Себастьян завжди був таким – холодний, гострий на язик, ніби навмисне провокував людей, щоб побачити, на що вони здатні. Але я не дам йому цього задоволення.

— У мене є план, — повторюю я, підходячи до вікна й розсовуючи важкі штори. Сонце вже сідає, фарбуючи небо у відтінки багряного й золотого.

Себ вдає, що йому не цікаво, але я бачу, як він прикидає ситуацію. Його погляд ковзає від мене до дівчини, а потім — назад.

— Ну добре, — нарешті каже він, потягуючись. — Якщо в тебе є план, то не буду тобі заважати.

Він відходить до дверей, але перш ніж вийти, зупиняється й кидає через плече:

— Тільки не зроби найбільшої помилки.

— Якої ще? — бурчу, навіть не обертаючись.

— Не перейди межі. Я знаю, що ти завжди був розсудливим. Не забувай про це, — його голос спокійний, але я чудово розумію, що він має на увазі. Мої щелепи змикаються так сильно, що аж зводить зуби.

— Іди геть, Себ.

Він лише хмикає й зникає за дверима, залишаючи мене з думками, які мені зовсім не подобаються. Чую, як клацає замок, і ми залишаємося наодинці. Повільно розвертаюся, переводячи погляд на дівчину. Бліда шкіра майже світиться, а білосніжне волосся розсипається по подушці, як розтоплений лід. Вона виглядає як… сніжинка.

І ця жахлива сукня…

Варто було просто залишити її так. Але вона так передавлює, і без того крихке тіло дівчини…

Хитаю головою, відганяючи ці безглузді думки, і підходжу до шафи. На верхній полиці — пакети з речами, які я купив їй заздалегідь. Я витягаю одну з футболок і примружуюся. Тканина надто широка. Нахмурюся. Вона ж худюща. Занадто. Це не та худорлявість, яку мають дівчата, що ретельно слідкують за своєю фігурою. Це інша худорлявість. Та, що з’являється після місяців нервового напруження, поганого харчування й постійного стресу.

І це мене дратує. Але я не розумію, що саме.

Я зітхаю й стискаю в руках м’яку тканину футболки. Підходжу ближче й повільно опускаюся на край ліжка. Вона не прокидається. Дихає рівно, губи ледь прочинені. Але навіть уві сні виглядає напруженою.

Простягаю руки й обережно підіймаю її плечі, підтримуючи однією рукою спину, а іншою натягую футболку через голову. Її волосся зачіпляється за тканину, і я машинально звільняю його, розправляючи холодні шовковисті пасма. Відчуття дивне. Я швидко відводжу погляд і зосереджуюсь на тому, що потрібно зробити далі.

Я запускаю руки під широку тканину й намацую зав’язки на спині. Вузли затягнуті міцно. Ще більше дратуюсь. Хто, чорт забирай, взагалі затягує одяг так сильно? Пальці швидко розв’язують стрічки, і тканина нарешті слабшає. Я повільно витягую її з-під футболки й відкидаю на підлогу.

Витягую з пакета спортивні штани, тримаючи їх у руках, на мить зупиняючись.

Якого вона, біса, розміру?

Дівчина ж така крихітна, що ці штани, мабуть, злетять із неї, щойно вона стане на ноги.

Я зітхаю й обережно беру її за кісточку, підіймаючи ногу. Вона не ворушиться, навіть не реагує. Спить, наче після виснажливого бою, і, чорт забирай, схоже, саме так усе й було. Я швидко натягую штани спочатку на одну ногу, потім на іншу, намагаючись не дивитися. Не думаючи. Не помічаючи, наскільки гострі її коліна, наскільки вузька талія, наскільки важко взагалі тримати її в руках, бо вона відчувається легшою, ніж повинна бути.

Пальці випадково торкаються шкіри. Хоча надворі літо, її шкіра здається холодною на дотик. Я миттєво відсмикую руки й відходжу назад. Тягну з шафи тонку ковдру й накриваю її майже до підборіддя. Достатньо.

Я важко опускаюся в крісло навпроти ліжка, витягуючи ноги вперед. Крадькома зиркаю на неї, потираючи долонями обличчя. Вона така тиха, така нерухома, що здається, ніби її тут зовсім немає. Тільки рівне дихання, ледве помітний рух грудей під ковдрою підтверджує, що вона жива.

Чорт.

Препарат, який я їй вколов… Доза була правильною. Я ж усе перевірив. Він мав просто приспати, ненадовго. Але чому вона досі не прокинулася?

Та ні, з нею все добре.

Я підводжуся, проходжуся кімнатою. Потім різко підходжу до ліжка, нахиляюся, притримую її зап’ясток двома пальцями, рахуючи удари, і видихаю, коли розумію, що серце б’ється так, як має. Вона просто виснажена.