Розділ 2. Я заберу її

Ян

— Я не можу прийняти твою заяву на звільнення, — говорить мій бос, перехрестивши руки на грудях.

Жеваго стоїть біля вікна у своєму кабінеті. Темні портьєри пропускають лише ледь помітний промінь світла, що падає на його обличчя. Ернест виглядає, як завжди, впевнено: хижий погляд, пряма постава, строгий чорний костюм, що сидить на ньому, мов друга шкіра. Від нього, як і раніше віє владою.

Але я не зміню свого рішення.

— Я чекав цього моменту понад десять років.

Ернест затримує подих, перш ніж відповісти. Його блакитні очі вдивляються в мене, шукаючи хоча б якусь тріщину. Втомлююсь від цього погляду, але витримую. 

— Ян… — чоловік стискає пальці докупи, підбираючи слова. — Я не хочу втрачати тебе. 

Сім років тому Ернест витягнув мене з лайна. Я був хлопчиськом, який не мав нічого, крім люті й порожніх кишень. Він дав мені роботу, дах, можливість тримати себе в руках. Я завжди віддавав йому все, чого він хотів. Останні місяці ми працювали без відпочинку, коли на нього звалилася імперія Висоцьких. Але зараз усі проблеми розв’язані. Далі він точно впорається без мене.

— Це не прохання, — додаю я.

Ернест зітхає, стискає пальцями перенісся, ніби відчуває головний біль.

— Ти мені не просто співробітник, — говорить повільно, ніби зважує кожне слово. — Ти виріс тут. Ти мій найкращий працівник. Найкращий друг.

А він для мене — як старший брат. Але я чекав на це занадто довго…

— Вибач, але я не передумаю, — кажу твердо.

Ернест видихає й запускає руку у волосся. Це рідкісний жест — він завжди контролює себе, ніколи не показує слабкості. Але зараз я бачу в ньому не тільки боса, а й людину, якій дійсно не байдуже.

— Пробач, Ян, — його голос звучить трохи глухо, ніби він сам не до кінця вірить у свої слова. — Я не можу тобі допомогти. Я більше не хочу, щоб моя дружина була в небезпеці.

Я помічаю, як напружуються його плечі, коли він втомлено опускає голову. Ернест завжди був турботливим, хоча й ніколи цього відкрито не показував. Він міг здатися холодним, навіть жорстоким, але ті, хто його добре знав, розуміли: він захищав своїх. А тепер, коли в його житті з’явиться дитина, ця турбота стала майже маніакальною.

— Я й без цього не хотів би, щоб ви втручалися. У цій справі — тільки я.

Я не відчуваю ні страху, ні сумнівів. Я прийняв своє рішення.

Бос підходить ближче, кладе руку мені на плече.

— Ян… — його голос майже дружній. Майже теплий. — Якщо ти дійсно вирішив це зробити, не роби дурниць.

Я дивлюся йому в очі.

— Я ніколи не роблю дурниць.

Ернест ледь помітно киває, ніби йому важко це робити.

— Тоді йди.

Я знаю, що цей день може стати моїм останнім. Але мені байдуже.

Спогади ніколи не зникнуть із пам’яті.

***

Десять років тому

Батько стояв на колінах, зв’язаний, обличчя — у крові, губи розбиті, однаково нашорошений погляд. Він тоді ще сподівався, що його не доб’ють. Що вони залишать йому хоч якийсь шанс. Він заховав мене за дверима комори. Серце гупало в грудях так гучно, що мені здавалося, ніби його чують навіть ті виродки у вітальні.

— Ти ж знаєш, що я не люблю, коли мені брешуть? — тихий, вкрадливо-лагідний голос змусив мене здригнутися.

Батько важко дихав, кров текла з розсіченої брови та носа.

Навпроти нього сидів Войтенко. Я добре знав, хто він такий, батько працював в його компанії, скільки я себе пам'ятаю. На вигляд звичайний чоловік у дорогому костюмі. Але в руках крутив ніж — повільно, граючись, ніби це була звичайна ручка.

— Я нічого не знаю… — хрипко видавив батько.

Войтенко зітхнув і різко махнув рукою.

— Розв’яжіть йому ноги.

Я напружився, витягнув шию, намагаючись побачити, що відбувається. Один із громил різко смикнув батька вперед, а інший — розрізав мотузку на його щиколотках.

— Ти ж у нас хороший бігун, так? — Войтенко всміхнувся. — Давай, покажи.

Батько навіть не встиг отямитися, як його різко поставили на ноги. Він хитнувся, але втримав рівновагу.

— Біжи, якщо зможеш.

Мить — і лезо вп’ялилося батькові під колінну чашечку. Він закричав, падаючи вперед, але його тут же підхопили.

— Що?! Ноги не слухаються? — розсміявся один із громил.

— Мабуть, більше не зможеш ходити… — ніби міркуючи вголос, кинув Войтенко.

Другий удар — і батько знову закричав, тепер уже від неймовірного болю.

Я прикусив губу, стримуючи себе.

— Ну що ж, якщо не можеш бігати… То, може, вже й говорити не зможеш?

Я навіть не встиг кліпнути, як бита одного з чоловіків розсікла повітря й вдарила батька просто у скроню.

Глухий удар. Батько впав. Тиша.

А потім сміх.

— Приберіть це лайно.

Я дивився на його тіло, стискаючи кулаки до білого.

***

Мені було всього чотирнадцять, але тоді я чітко зрозумів дві речі.

Перше. Я більше ніколи не буду безсилим.

Друге. Я знайду Войтенка. І помщуся.

Справу мого батька зам’яли. Поліція не знайшла жодного доказу, ніхто не хотів зв’язуватися з людьми Войтенка. А я залишився сам. Допоки не з’явився Ернест Жеваго.

Угода між Едуардом Войтенком і Арсеном Кравцем була простою: він продає дочку, а натомість отримує фінансовий порятунок для свого бізнесу. Але якщо вона не вийде заміж… Якщо вона зникне… Все полетить до біса. І він втратить все. Ось чому я це роблю. Ось чому завтра, коли вона стоятиме у весільній сукні, чекаючи на свого нареченого, я прийду за нею. І заберу її.

Хто сказав, що помста — це лише смерть того, хто причинив тобі біль?

Я виходжу з кабінету й уже зачинив двері, коли чую знайомий голос за спиною.

— Янчику…