Розділ 1. Оголошення вироку

Сніжана

— Ти виходиш заміж. 

Ці слова пролунали буденно, так, наче мені повідомили про зміну погоди. Так, наче нічого особливого, просто констатація факту. 

Люди в ресторані сміються. Келихи наповнюються вином, столове приладдя дзенькає об тарілки, хтось ніжно нахиляється до когось, шепоче, усміхається. Звичайний день. Тільки для мене цей день буде відрізнятися від усіх попередніх. Я розглядала відображення свого обличчя у кришталевому бокалі. Дивно, наскільки спотворено воно виглядає у цьому вигнутому склі — темні очі різко контрастують зі світлими віями, потріскані губи розтягнуті, а вилиці здаються гострішими, ніж є насправді. Ніби я вже не людина, а маріонетка, яку поставили на сцену й змусили грати роль у виставі, сценарій якої мені навіть не показали.

Переді мною поставили тарілку, там був яскраво-червоний стейк, настільки соковитий, що на білосніжній тарілці розпливлася кров. Я дивлюся на нього і не можу змусити себе взяти ніж. Мені здається, що м'ясо ще живе. Що воно щойно билося в агонії, а тепер холоне під ніжним світлом ламп.

Навпроти мене сидить мій батько. Він впевнений, його постава ідеальна, як у генерала перед битвою. Він любить відчувати владу — над людьми, над ситуаціями, наді мною. А ще він любить продавати все, що вважає непотрібним. Сьогодні товаром є я.

Праворуч від нього — мачуха. Вона сьогодні в кольорі вина, її губи — яскраві, мов стигла вишня. Вона не дивилася на мене, але я відчувала її хижий погляд, наче змія слідкує за мишею, яка ще не розуміє, що потрапила в пастку. 

А ліворуч від мене — Він.

Мій наречений.

Його звуть Арсен Кравець. Йому сорок. Костюм чоловіка коштує більше, ніж увесь ресторан. Руки лежать на столі, і я бачу шрами на пальцях — тонкі білі смуги, схожі на сліди від леза. Його очі — холодні, сіро-блакитні, наче метал, що довго лежав під дощем. Він посміхається, і ця посмішка — не людська, а натягнута, як струна перед тим, як порветься.

— Ти занадто худа, — лагідно додає Арсен, і його пальці легенько стискають моє зап’ястя, наче міряючи його товщину. — Це треба виправити. Я люблю, коли жінки правильних форм. Так цікавіше… Ти ж знаєш, які речі мені подобаються?

Я повільно киваю.

Плітки… Плітки… Плітки… струмували через будинок, шепочучи свої таємниці слугам, гостям, навіть стінам.

Цей чоловік був людиною, про яку говорили пошепки.

«Його дружина зникла».

«Кажуть, що він постійний клієнт БДСМ-клубу».

«Він має кімнату… особливу. Туди заходять, але не завжди виходять».

«Ті, хто потрапляють у його обійми, зникають або ламаються настільки, що вже не можуть втекти».

 Я чула це все раніше, але ніколи не думала, що стану частиною цієї історії.

— Не будь такою лякливою, — хрипко сміється чоловік, відкидаючись на спинку стільця.

Я стискаю пальці так сильно, що нігті врізаються в долоні. 

— Ти слухаєш мене? — чоловік нахиляється вперед, ніби розглядає товар, який ще не купив, але вже уявляє, як буде використовувати. 

— Так, — кажу я рівним голосом. Я добре навчилася приховувати страх. 

— Чудово. Ми швидко знайдемо спільну мову. 

Мачуха усміхається. Батько киває. Вони продали мене.

Я ніколи не вірила в долю. Життя — це не книга з уже написаними сторінками, а павутина. Ми рухаємося нею, спотикаємося, падаємо, плутаємося, потрапляємо в пастку. А потім приходять павуки. Мій павук народився жінкою з чорним волоссям і крижаними зеленими очима. Вона стала мачухою, коли мені було одинадцять.

Я пам’ятаю той день. Мама лежала в ліжку, така тиха, така крихка, що, здавалося, її тіло ось-ось розчиниться в простирадлах. Вона кашляла, на губах з’явилися темні плями — лікар сказав, що це щось із легенями, можливо, отруєння, можливо, хвороба. Але точно він не знав. Я сиділа біля її ліжка, стискаючи її холодні пальці, і молилася. А тоді я почула це. Гучний звук, ритмічний, безсоромний. Жіночий стогін. Чоловіче гарчання. Я знала, що це було. Я знала, хто це був. Двері в сусідню кімнату були трохи прочинені. Я бачила довгі чорні пасма, розкидані по подушці, бачила чоловічу спину, що ритмічно рухалася вгору-вниз.

Поки моя мама помирала в кімнаті поруч.

Мені хотілося кричати. Хотілося розірвати їх своїми руками, вп'ястися нігтями в цю жінку й вирвати її з нашого будинку, але я лише сиділа. Сиділа й тримала мамину руку. А коли я її відпустила, вона вже була холодною.

Ця жінка заплела павутину навколо батька, а потім — навколо мене. 

Я була слухняною дитиною. Їла все, що мені давали. Довірливо ковтала їжу, поки одного разу не почала задихатися від жахливого болю. Живіт ніби розірвався зсередини. Я пам’ятаю, як корчилася на підлозі, як марила. Як кричала. Потім я довго лежала в лікарні, але мене врятували.  І сказали, що це було отруєння. Мачуха заплакала, батько заспокоїв її й покарав кухарку.  А я навчилася виживати. І з того дня я більше не їла вдома. Але й з того часу жінка більше не намагалася мене отруїти. Вона знала безліч способів, як заподіяти біль, навіть не торкаючись.

Павуки не вбивають одразу. Вони граються з жертвою.

Батько ніколи не захищав мене. Йому було байдуже. Коли мені виповнилося вісімнадцять, він сказав: 

— Ти живеш тут тільки тому, що я дозволяю. 

Зараз мені двадцять один, і тепер мене видають заміж.

— Ми це виправимо, — обіцяє мій кошмар, повертаючи мене в реальність, його пальці все ще лежать на моєму зап’ясті.

Виправимо.

Щоб моя шкіра рвалася легше.

Щоб мої кістки не були такими крихкими, коли він вирішить ламати мене.

Я дивлюся на батька, який навіть не намагається приховати байдужість. Йому все одно.

— Їж, — наказав батько.

Я знову подивилася на тарілку. Стейк. Червонуватий, з кров’ю. Їсти? Якби я могла, я б ковтнула отруту просто зараз.