Глава 3

На ранок, Волтер Хантер, капітан особистої Варти міледі Мелісси Адельмар, тримав звіт перед своєю господинею.

– Як минула ніч? – поцікавилася Регентка.

– Загалом, як звично, – буденно відповідав Хантер, – підслухано декілька потенційних політичних змов, серед молоді сталося чотири дуелі з легкими пораненнями, скандальна дружина бургомістра Ранделла домагалася конюха, поки її чоловік розважався в кущах з двома пажами…

­– Облиште ці бридкі подробиці, – кинула Регентка, – це все?

– Нажаль, ні, – голос Хантера став серйозним, – з запруди виловили тіло втопленика. Це Міністр Фінансів, сер Роун.

– Прикра новина. Як це сталося?

– Надмірне вживання алкоголю непоєднуване з нічними катаннями на човні, міледі.

– Дійсно. Що ж, його нестримність…в деяких аспектах…полишило нашу казну без цінного управителя. Все Королівство ще відчує цю утрату.

Регентка кивнула, підводячи підсумок цього питання.

– А щодо моєї улюбленої падчерки?

– О, – дозволив собі усмішку Хантер, – молода принцеса причарувала всіх на вчорашньому балу. Ніхто не бачив, коли саме вона пішла до своїх покоїв, але челядь впевнена, що Білосніжка все ще спочиває, і не наважувалися її потурбувати.

– Он як? – точена брова Мелісси Адельмар здійнялася на чистому чолі, – але ж, цілком можливо, що Білосніжка й зовсім не поверталася до своїх покоїв. Останнім часом, вона марила подорожжю до віддаленого монастиря в північній провінції, десь на кордоні. Я щось пригадую таке, що придворний лікар звітував про раптові напади депресії в принцеси. Бідолашна дівчина й досі не оговталася після смерті батька, нашого улюбленого Короля.

­– Ви праві, міледі, таке цілком могло статися, ­– запевнив Хантер, – а вчорашній вихід в світ міг лише розбурхати старі спогади і стати каталізатором погіршання настрою принцеси.

– Прослідкуйте, щоб ніхто не розпускав безглуздих пліток, про її, начебто, містичну втечу. Білосніжці піде на користь довга подорож та спокій від бурхливого життя в Палаці. Але, Хантере, – озвалася Регентка до свого капітана, коли той вже рушив до виходу, – ніяких нещасних випадків дорогою. Всі просто…мають забути про Білосніжку.

– Безумовно, міледі.

В лісі було прохолодно й вогко від наступаючої осені. І, там була майже потойбічна тиша, коли Волтер Хантер зупинив механічного скакуна біля занедбаного входу в старі катакомби, й зняв Білосніжку з його металевої спини.

На дівчині була все та ж вечірня сукня, в якій вона з’явилася на балу, дивовижно недоречна в цій глушині, а туфлі на підборах аж ніяк не сприяли ходьбі по сирій землі. Хантеру довелося підтримати її своєю міцною рукою.

Лише коли вони спустилися на кілька рівнів під землю, в старі темні тунелі, сімнадцятирічна Білосніжка повною мірою усвідомила, навіщо вона тут і що її чекає. Ослабло опустившись на коліна, дівчина заплакала. Від злості. Від безсилля.

За її спиною почувся характерний звук, з яким зброя покидає кобуру, й металеве клацання зведеного курка.

– Будь ласка, будь ласка, будь ласка…. – ледь чутно шепотіла Білосніжка, коли холодне дуло торкнулося її потилиці.

– …будь ласка, будь ласка…

Холодний тиск зброї зник, почувся крок назад. І пролунав голос:

– Біжи.

Білосніжка не ворухнулася, і тоді, поряд з нею в брудну бетонну підлогу вдарила куля, висікаючи кам’яні скалки. Звук пострілу, гучний й оглушливий в закритому просторі, ще дзвенів у вухах Білосніжки, коли Хантер знову наказав:

– Біжи!!

Дівчина підхопилася на ноги, й побігла не розбираючи дороги, в темряву. А за нею, раз за разом били в бетонну стелю гучні постріли, й дульні спалахи на короткі миті розганяли морок підземелля.

Коли Білосніжка зникла, Волтер Хантер перезарядив зброю, після чого торкнувся сережки-передавача в правому вусі. Тони землі й каміння над головою заважали передачі, та все ж, попри хрипи статики, сигнал пробивався на поверхню.

– Завдання виконано, міледі.