Глава 1

Король помер.

Це сталося сім днів тому, і лише тепер, після довгих урочистих приготувань, помпезна і сумна похоронна процесія рушила величними вулицями столиці. Вздовж каналів та алей, парків та площ зібрався натовп простого народу, щоб подивитися на те багате чудо та проводити свого монарха в останню путь.

На самому початку процесії йшли славетні воїни почесної гвардії. То були високі статні чоловіки в бойових обладунках, числом сорок. На знак скорботи та сорому, що не вберегли Короля, їх горді знамена та щити були вкриті чорними смугами. За гвардійцями крокував передовий загін механічних лицарів-автоматонів в однакових панцирях, із здійнятими вгору важкими списами. Далі юрбили королівські радники й перші міністри в багатих строкатих одежах, що встигли запилюжитися й потьмяніти на пекучому сонці.

А там, в самотньому просторі, утвореному каре з двох сотень лицарів-автоматонів, повільно й статечно рухалася самохідна колісниця з мармуровою труною.

Лише одна юна дівчина йшла поряд, поклавши тонку руку на вкритий золотом борт колісниці. Шкіра її була білою, наче сніг, а довге волосся чорним, як ніч. Білосніжка.

В свої шістнадцять, вона залишалася дикою й нестримною, але набула жіночості і краси, успадкованих від матері. Блискуча придворна дама. Майбутня Королева. Вона мала б сяяти на балах та святах, натомість, в траурній сукні і вуалі, йшла поряд з труною батька, і кожен крок вторив гучному току крові в скронях.

За рядами автоматонів тягся нескінченний хвіст процесії з дворян та придворних вельмож, бургомістрів, послів і дипломатів, військових генералів та церковників. Не було ані музики, ані салютів. Не було яскравих стягів чи навіть шовкових стрічок, що майоріли б проміж скорботного маршу. Лише рідкісні подихи вітру здіймали з дерев білий цвіт акації, й прості люди шепотілися між собою, згадуючи той, зовсім інший день, коли повітрям носилися білі невагомі пелюстки.

За ходою процесії спостерігала Мелісса Адельмар, діюча Регентка та мачуха Білосніжки. Витончена та елегантна, вона розташувалася біля високого вікна своїх покоїв, подалі від пилу та спеки вулиць. Її траурна сукня, легка і темна, струїлася шлейфом від кожного руху, наче дим. На мить Регентка замилувалася шкірою власної руки, якою невимушено трималася за стулку вікна. Шкіра була гладенькою, рожевою та здоровою, без єдиної зморшки та виступаючої вени. Ідеальної форми передпліччя переходило у вузьку долоню з довгими випещеними пальцями, прикрашеними дорогоцінними перстнями.

Ця жінка була молода й красива, і безліч менестрелів оспівали її вроду. Та були серед них й такі, що помічали хижий вираз в очах чи коралових губах Мелісси Адельмар…

За спиною Регентки розкрилися двері, і до покоїв ступив Волтер Хантер, кремезний чоловік в невишуканому але практичному одязі й мисливських чоботях. Ще донедавна Хантер обіймав відповідальну посаду королівського Мисливчого, та Регентка, своїм високим наказом підвищила вірного слугу до капітана своєї особистої Варти. Слід було б надати належне, Хантер являв собою людину багатьох талантів, за деякі з яких і підвівся до свого теперішнього статусу й положення.

– Новини? – обернулася Мелісса, демонструючи точений профіль і лінію плеч.

– Жодних, міледі. Королівські механіки й техніки розібрали машину до останньої плати. Нічого підозрілого ані в конструкції ані в поведінкових протоколах скакуна не виявлено. Прикра випадковість, з вірогідністю настання «один до мільярду». Проста невдача.

– Всі ми засмучені смертю нашого улюбленого Короля, – зауважила Регентка, – через такий абсурдний й жахливий нещасний випадок. Саме так ця подія й повинна залишитися в історії, капітане. Ви мене зрозуміли?

– Безумовно, міледі.

Хантер вклонився й полишив Меліссу Адельмар саму. Знову повернувшись до вікна, Регентка ковзнула поглядом по процесії, зупинившись на поодинокій фігурці біля колісниці. Зовсім скоро вже її падчерка стане повнолітньою. Надто скоро…

Перстень на пальчику Мелісси ледь чутно загудів, нагадуючи, що на часі є важливіші справи. Регентка пройшла вглиб своїх покоїв, і скориставшись таємним ходом, спустилася до підземної камери, де, в переплетенні вібруючих енергією кабелів, стояла кріокапсула. Скинувши сукню і свої прикраси, оголена Мелісса Адельмар ступила до капсули, занурюючись у відновлювальний льодовий анабіоз.