"...УСЕ ПОЧАЛОСЯ З ПЕРСНЯ..."

Зручно влаштувавшись, Дара відкинулася на спинку стільця і, піднявши долоні, закрила обличчя руками.

З її губ зірвався важкий стогін і нарешті подивившись у мій бік, дівчина знову млосно зітхнула.

- Вибач за такий пізній час... - вибачилася вона. - Але я не могла не приїхати...

- Усе добре, Дара. - Розуміюче кивнувши відповіла я, наповнюючи її кухоль напоєм. - Я розумію. Що сталося?

Склавши подрузі компанію за столом, я присунула свій стілець ближче до неї, накриваючи її руку, що тряслася, своєю.

Дара моя найкраща подруга юності і ми були знайомі ще з коледжу, але нерозлучними стали тільки зараз. Звісно, у нас не було таких грандіозних моментів, щоб зрозуміти, ким ми є одне одному насправді, але я точно знала, що кращої подруги у світі й бути не може.

Вона зберігала мої таємниці і завжди була поруч у важкі для мене моменти, але, на жаль, коли я була їй потрібна - до мене було не достукатися.

Я вступила до університету на журналіста, і майбутня професія відбирала багато часу, не дозволяючи навіть навідатися до батьків, не те що побачитися з друзями... Але оскільки настала пора "канікул", я можу видихнути на повні груди і нарешті присвятити близьким вільний час.

Сплітаючи наші пальці, я міцно стиснула руку Дари, привертаючи до себе увагу, але дівчина була немов не в цьому світі.

- Усе почалося з поїздки в це кляте селище разом із Йоном...

"Ми приїхали на 662-му автобусі, і коли вийшли - я побачила перед собою велику табличку з числом населення. Перше, що мене збентежило, було те, що число добігало кінця...

Як і автобус, народу було всього 662 людини, і цифри перед цим були закреслені або ж стиралися.

Йон підійшов до таблички і взявши крейду на землі, жартома домалював ще два.

- Що ти робиш? - запитала я в нього, але хлопець не відповів і, поклавши крейду, обернувся до мене з посмішкою.

Його погляд змінився на божевільний і він немов змінився на очах, але немов по клацанню пальців погляд знову став таким самим, як і був, і посмішка знову забарвила його худорляве обличчя.

Поправивши коротку стрижку на голові, Йон підійшов до мене і ставши поруч, вказав рукою на селище внизу пагорба.

- Нічого, просто захотілося хоч якось розвеселити тебе... - нарешті відповів він знову почухавши себе по потилиці. - Та й себе трохи... Я тут так давно не був.

Я подивилася на нього з певною підозрою, а перевівши погляд на селище внизу, одразу відчула, що почуття тривоги в мені зростало з кожним наближаючимся до нього кроком...

І нарешті переступивши невидиму лінію - на мене немов градом посипалося щось незрозуміле..."

- Ти щось відчула? - з тривогою запитала я, коли мова Дари перервалася.

Так... - невдовзі відповіла вона нарешті зустрічаючись зі мною поглядом. - Але, на жаль, я не можу пояснити цього... Немов хтось змушує мене мовчати навіть зараз...

Я замовкла, не знаючи що й відповісти на це, хоча по спині помітно навіть для дівчини пробігли мурашки. І відчувши мій переляк, вона знову зітхнула, не дозволяючи мені налякатися ще більше.

Дара була не така як усі. Вона вміла бачити і відчувати різні вібрації цього світу, в якому ми з нею жили. Її прабабуся була ясновидицею, але свій дар ретельно приховувала від інших, тому що на той час це вважалося небезпечним, забороненим і таким, що не може бути зрозумілим навіть науці.

Але свій дар вона так і не передала нікому, кажучи що з ним не зрівняється ніхто, тобто ця сила нікого не прийме... Так минали роки, і коли на світ народилася Дара, сили нарешті знайшли носія, от тільки вони не проявлялися, хоча й жили в ній.

Вони немов зачаїлися в найтемнішому куточку її душі, чекаючи свого часу, але скільки б часу не минуло, вони так і не видали свого існування до тих пір, поки уві сні вона, перша власниця, не з'явилася до неї.

Дара розповідала мені про це ще дуже давно, у коледжі, коли сили ще були дуже слабкі, але я вважала це за дурість, бо не вірила в це... Тільки в очі цього не сказала - боялася поранити...

Але коли сама відчула це на собі, мої думки і тверді наміри довести свою правоту в тому, що це їй просто здається, стерлися так і не встигнувши сказати щось.

Дара сама показала мені те, що було невидимо мені...

Відтоді минуло багато часу і ми виросли. Але виросли не тільки ми, а й сили дівчини. Крім усього іншого, Дара так само почала чути голоси, але тільки тоді, коли сама хотіла, тим самим убезпечуючи себе від небезпеки і сходження з розуму.

Адже з великою силою приходить і велика відповідальність.

Так чи інакше, я нарешті відвела погляд у бік і, піднявшись з місця, підійшла до кухонної тумби, знову хапаючи чайник за ручку, наповнюючи наші кухлі. Але помітивши, що чаша Дари була все ще не торкнута, я знову пройшлася по ній поглядом, зітхаючи з неприхованим хвилюванням.

Пальці дівчини були заховані в довге каштанове волосся, зв'язане у високий хвіст, які ні на секунду не припиняли смикати волосинки із зачіски, що вже вискакували. Тонкі брови одне підхоплювалися вгору і тут же поверталися назад на лоб, ніс і губи, здавалося, дихали в унісон, намагаючись вирівняти дихання, а очі блищали від сліз, що підступали...

І одному Богу було відомо, що вона зараз бачила цими очима...

Перевівши погляд на годинник, я помітила, що з моменту приходу Дари час пролетів непомітно і вже було далеко за північ. Але сон не йшов, немов його рукою змело, або ж мені просто так здавалося... Так чи інакше, я була рада провести з нею час, чи то ніч, чи то день, але все ж бачити її радісною було набагато легше, ніж дивитися на неї в пригніченому стані.

Зітхнувши за сьогодні вже вкотре, я знову сіла на стілець навпроти дівчини і простягнувши до її рук чай із мелісою, Дара нарешті звернула на мене увагу, зупиняючи свій погляд на кухлі.

- Так... що було далі? - нарешті порушивши тишу між нами запитала я, але дівчина лише цокнула язиком.