Розділ дванадцятий.

Пройшло три дні, перш ніж ми влаштувалися в самому центрі Києва у Пасажі. Там на останньому поверсі старовинного будинку була доволі занедбана квартира мого двоюрідного дідуся, яка дивним чином дісталася мені в спадок. Проте не всі родичі погодилися з таким рішенням покійного, і вже кілька років намагалися її відсудити, проте шансів на успіх в них не було жодних, так само, як у мене – грошей, щоб привести квартиру до ладу. У квартирі було три чималі кімнати, проти неспокійному дідусеві цього було замало, і він захапав ще горище над квартирою, переробивши його на таку собі мансарду, де розміщувалося три невеликі кімнати. На гору можна було піднятися дерев’яними сходами прямо з передпрокою. Іншими словами, кращого місця для нашої доволі дивної компанії годі було й шукати.

Так от, через три дні я почав туманно усвідомлювати, що побоювання лікаря Богодуйського все ж таки мають під собою підстави.

Ще у Хусті Міра спробувала набрати батька на мобільний, але номер чомусь виявився недійсним. Це чомусь не здалося Мирі загадковим, а лише засмутило її ще більше.

Отже, усі ці дні ми намагалися знайти сліди Міриного батька в Києві, тому майже не бачилися. Але незважаючи на це, я помічав, як Міра змінилася. Вона стала добрішою і вже не дражнила Арсена.

Але перша ознака того, що коїться щось недобре, з'явилася на третю ніч нашого перебування в Києві.

Тієї ночі я повернувся пізно, і, оскільки намагавсь хоч щось взнати про місце перебування, чи знайти якісь контакти Казимира Гамриша у кількох нічних клубах, де він виступав, то був на неабиякому підпитку. Не те щоб п'яний, але на підпитку. Принаймні я довго не міг знайти вимикач у коридорі. А без світла піднятися сходами до спальні на другому поверсі мені чомусь не уявлялося можливим. І поки я розмірковував: або піднятися мені нагору рачки, або заночувати тут на підлозі,  ледь чутно відчинилися вхідні двері. Я скоріше відчув, ніж побачив, як хтось прослизнув всередину квартири. У гнетючий тиші почулося як десь у будинку тужно завив собака.

– Хто там? – спитав я, витріщаючись у темряву. 

У відповідь слабо скрикнув від подиву жіночий голос. Голос Міри.

– Увімкни світло, люба, – попросив я.

Вона не відповіла і мовчки пробігла повз мене сходами нагору. Я ледве розрізняв контури її фігури. Заінтригований її дивною поведінкою, я миттю піднявся сходами слідом за нею, і, підійшовши до її кімнати, постукав.

Але ніхто не відповів. Я тихо відчинив двері.

– Міро…

– Чого тобі? – відповів сонний голос.

Я намацав вимикач і ввімкнув світло. Міра сиділа на ліжку, сердито дивлячись на мене.

– Що сталося? Га? От чортило… Ану, прибирай звідси свою п'яну пику і скоріше ховай її під подушку, щоб я не чула цього смороду!

Я мовчки дивився на неї.

– Ти ж щойно пройшла повз мене. Не знав, що ти за дві секунди переодягаєшся і стрибаєш у ліжко.

– Ну, ти й наклюкався! Та я в ліжку з одинадцятої години, бовдуре. Давай, тули звідси!

– Слухай, солодка моя, але ж хтось пройшов повз мене сюди, нагору. Я думав, що це ти. Ні, ні! Я навіть готовий присягнутися – це дійсно була ти!

– От напилося… Прямо тисяча й одна казка на ніч. Ану, давай звідси, п'яна мармиза.

І тут до мене раптом дійшло. Це була та Міра, яку я знав у Карпатах! А та Міра, лагідна й тендітна, яку я знав останні три дні, зникла.

– Ну, не такий я вже й п'яний, – я увійшов до кімнати і торкнувся її одягу. Він був ще теплий! – Слухай, але ж ти щойно зняла цю сукню. Вона ще тепла!

– Тю! Навіщо ти витяг мою сукню, дурнику? – Здивувалася вона. – Я ж прибрала весь свій одяг у шафу, перш ніж лягти.

– Та невже? Але він чомусь весь отут, на стільці! Тож хтось із нас двох, принаймні я,  нормальний.

Вона вилізла з-під ковдри, накинула на піжаму халат і підійшла до мене.

– Я не виймала цієї сукні з валізи відколи ми приїхали, – розгублено сказала вона.

– Гаразд. Адже я не питаю, де ти вешталася. А якщо не питаю – значить, і брехати не треба.

– А я й не брешу! – сердито відказала вона.

– Іди спати, – я раптом відчув себе дуже втомленим і тихо вийшов із кімнати.

Але спати, зрозуміла річ, не хотілося. Я був готовий присягнути, що повз мене в темряві пройшла саме Міра. А з іншого боку, не могла вона так швидко перевдягтися і лягти. І навіщо тоді вона вдавала з себе сплячу?

Питання, мов стиглі яблука, сипалися на мою голову одне за одним, і заснути я зміг лише на пару годин.

Вранці, коли я голився, сидячи на ліжку з електробритвою, до кімнати зайшов лікар Богодуйський.

– Хелло! – привітав я його.

Він сів на край ліжка. Вигляд у нього був стурбований.

– Я тут багато думав над цим, – почав він. – І багато чого мені не подобається.

– Наприклад?

– Дівчина на фотографії. Як ви пояснюєте її вражаючу схожість з Мірою?

Я встав, і продовжував голитися вже стоячи перед дзеркалом.

– Ніяк.

– От! У тому то й річ. Сестри в неї немає і ніхто не змусить мене повірити, що є якась інша дівчина, настільки схожа на Міру.

– І все ж таки, це є так як є. Може, цей старий пройдисвіт Гамриш знайшов актрису, яка загримувала себе під Миру? За такі гроші можна зробити багато чого цікавого.

Богодуйський похитав головою.

– Ні, тут щось інше. Я не кажу, що ви не маєте рації, але не згодний з вами.

– Тоді годі розмовляти дурнуватими натяками. Я журналіст, і бачу наскрізь усі ці ваші словесні  “тенета”. Скажіть прямо куди ви хочете спрямувати хід моїх думок?

– Добре. Ви помітили, як вона змінилася останнім часом?

Я згадав, що сталося минулої ночі.

– Помітив. Але тепер вона знову така сама, як і була.

– Не розумію. Щось сталося?

Я розповів йому. Він уважно вислухав мене, і очі його стали ще стурбованішими. Коли я закінчив, він ляснув себе по колінах.

– Отже, я правий, чорт забирай! Правий! Їх дві! Сили зла довкола нас!