Розділ одинадцятий

Хуста ми дісталися вже у сутінках. Але ще на під’їзді до нього мені почали надходити повідомлення і вкладення, які не можна було отримати в горах.

Я зупинився на узбіччі, але перш ніж почати перегляд повідомлень, я набрав Івася Бобка.                                                                                                                                                                                           

– Ти що, зовсім дахом поїхав?! – закричав він, ледь почувши мій голос. – Кудлай верещить, як той кабан різаний, а ти... 

– До біса твого Кудлая! Маю для тебе невеличкий сюрприз. І давай без зайвих питань, просто зараз я наберу тебе по відеозв’язку і ти сам все побачиш…

– Гаразд, – буркнув Івась. Він був налаштований дуже войовничо. – Не знаю, що ти мені хочеш показати, але сподіваюся воно того варте. На тебе чекають погані новини, Ромчику. Що з тобою коїться? Ти хоч розумієш, що виставив Кудлая на мільйон гривень? Він зараз лютує, аж підскакує.

Я засміявся.

– Ти не пошкодуєш, дядьку! Не кип'ятись. Сядь і заспокойся. 

Було чути, як він засопів – заспокоїтись йому було нелегко:

– У мене був важкий день… 

– Стривай, ти кажеш, дівчина знайшлася, і Кудлаю довелося розщедритися?

– Еге ж. А ти знаєш, що таке для нього розлучитися з такою сумою – це просто інфаркт!

– Ну, ти загнув. Інфаркту в нього ніколи не буде, – з жалем зітхнув я. – Та штукенція, яка у всіх зветься серцем, у нього з чистого коростишівського граніту, загорнутого в наждачний папір від Версаче. То що ж таки сталося?

– Наскільки я знаю, сьогодні рано-вранці старий Гамриш з'явився в офісі Кудлая зі своєю донькою. Він заявив, що його доньку врятував хлопець на ім'я Ашот. Його вони також привели. Отже, Кудлай у всьому звинувачує тебе.

– Стривай, а хто такий Ашот?

– А звідки я знаю? Мабуть, один з тих Ашотів, які завжди поблизу, коли можна відпиляти мільйон.

– Отже, ти не знаєш, хто він?

– Ні. Я ж не можу знати всіх Ашотів у Києві.

– Чудово, – я зробив паузу. – А тепер слухай мене. Все це нахабна брехня.

– Скажи це Кудлаю, – похмуро відповів Джуден. – Він тобі розповість, брехня це чи ні, причому такими словами, про існування яких ти навіть не уявляв.

– Тоді, може, тобі буде цікаво дізнатися, що пані Гамриш зараз знаходиться тут, у автомобілі, з якого я тобі дзвоню.

– Вона вже повернулася?

– Вона не була в Києві, – терпляче пояснив я. – З того часу, як я тобі сказав, що знайшов її, вона постійно була поруч зі мною.

– А тобі не спадало на думку, що якась красуня просто морочить тобі мізки?

– Ні. Це Міра Гамриш. Ти ж скидав мені її фотографію? Пам'ятаєш?

– Набери мене по відео, – буркнув Івась.

Я набрав, і коли з’явилося зображення, замість Івасевої пики я побачив екран його ноута:

– Краще глянь на це.

На фотках був Кудлай, який виглядав як добре відгодована черепаха, а ще там був старий, якого я раніше не бачив, і Міра. Вони стояли в офісі, і Кудлай передавав Мірі аркуш паперу. Судячи з його вимороченої посмішки, це був сертифікат на мільйон – такі зазвичай використовують для шоу, щоб показати правдивість передачі грошей везунчику. Я знову перевів погляд на дівчину. Якби Міра не провела зі мною останній тиждень, я б поклявся, що це вона. Переплутати було неможливо. Погляд у неї, щоправда, був трохи дивний, але з іншого боку, раніше я ніколи не бачив, як вона дивиться на мільйон гривень, адже така сума може змінити не тільки погляд.

Цілком приголомшений, я звернувся до Івася.

– Все одно, щось тут не те. Коли це знімали?

– Сьогодні, об одинадцятій ранку – я одразу їх отримав.

– Але об одинадцятій ранку Міра була зі мною, – твердо заявив я.

Тепер настала Івасева черга розгубитися.

– Ти обдовбаний, чи шо?

– У жодному разі.

– Але хто в це повірить, Ромцю? Слухай, краще визнай, що ти провалив завдання. Все. Крапка. Можливо, мені якимось чином вдасться умовити Кудлая. Не обіцяю, звісно ж, але спробую.

– Досить, – перебив я його. – А тепер дивись.

Я переключився на зовнішню камеру і навів її на Міру. Вона весь час сиділа мовчки, і уважно слухала нас з Івасем. Я вже казав, що при погляді на неї перехоплювало подих. І говорю це не задля реклами, просто, дійсно, при її появі навіть у дідусів прокидалися первісні інстинкти. На тому кінці стало тихо. Івась виглядав як на прийомі у стоматолога, коли той каже: «Відкрийте рота якнайширше».

З максимальною галантністю, на яку був здатний, я процвірінькав:

– Дозвольте представити вас один одному. Це Івась Бобко, виконавчий продюсер нашого шоу “Битва Чародіїв”. Пані Мирослава Казимирівна Гамриш.

Івась,не відомо навіщо, поспіхом скочив на ноги, але було видно, що стояти йому важко, і він буквально впав назад в крісло. Говорити він не міг, тож я вирішив заповнити паузу.

– Ти не звертай уваги, Міра, він не завжди такий тупуватий. Взагалі, він кмітливий хлопець.

– А на вигляд і не скажеш, – негайно відгукнулася Міра. – Хто б міг подумати!

– Ну гаразд, сонечко, давай не будемо насміхатися. Сподіватимемося, що це в нього просто шок, а не кома. Він думав, що ти в Києві, тренькаєш з татком Кудлаєвський мільйон.

– Що-небудь, здатне оживити покійника? – мило посміхаючись, сказала Міра. – Йому б водички хтось підніс, чи що. І бажано, велику склянку.

Івась спантеличено закліпав очима, виявляючи ознаки життя.

– Близнючки, – прохрипів він. – Звичайно ж, це – близнючки.

Міра з цікавістю подивилася на нього.

– Тепер зрозуміло, що з ним. То що його вітати чи втішати?

Перш ніж я встиг втрутитися, Івась знову перевів камеру свого телефона на фотки, що майорили на моніторі ноута. Я повернув свій смартфон так, щоб Міра могла їх бачити. Декілька секунд вона розглядала знімки, а потім звернулася до мене.

– І хто ця маленька погань? – її тремтячий палець тицьнув у фотографію.